Читать «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» онлайн - страница 293

Ось тут чекають нас ще два відкриття Л. Махновця, пов’язані зі  «Словом». По-перше,  ми  дізнаємося, що  навесні 1184  року у Володимирі трапилася пожежа, внаслідок якої   вигоріло все дерев’яне місто.  Мешканці розселилися по селах,  князь з двором перебрався в невеликий тісний Суздаль. А що  ж князь-галичанин? Він  відчув,  що  зайвий тут  у важку  хвилину. Залишалася одна  рідна  душа,  у котрої він  міг попросити притулку, — сестра Євфросинія,  Ярославна, як   звикли  звати її  у  Новгороді-Сіверському. І він  вирушає на  південь, хоча  і побоюється, що  не вживеться у запального славолюбця Ігоря.

Тоді,  восени 1184  року,  як  записав літописець, і «прийшов Володимир у Путивль до Ігоря, зятя».

Всупереч побоюванням, Ігор  прийняв шурина по-братньому і  дав  йому   «на  прокорм» Путивль, де  щойно став  князювати старший Ігорів  син  Володимир. Тут Володимир Ярославич прожив  безбідно майже три  роки, не  раз  зустрічався з сестрою та Ігорем, був  свідком підготовки сіверських князів до  походу  на половців. Ідучи  в похід,  Ігор  доручив йому  оборону Путивля, що був укріплений не  гірше  Новгорода-Сіверського, і залишив  тут Ярославну з дітьми. Отже,  стало  ясно, чому  Ярославна, дізнавшись  від  утікачів про  поразку війська, поранення Ігоря, полонення його  та  всіх  воїв,  плакала не  в  Новгороді-Сіверському, а в «Путивлі-граді, на валу».

А скільки було  роздумів і гіпотез, чому  княгиня Ярославна плакала в Путивлі, а не десь-інде, подалі  від Половецького степу! Та тому,  що  Путивль був добре  укріпленою фортецею, тут була чимала і добре  вишколена залога  та ополчення із навколишніх смердів.  На чолі цієї залоги  стояв  досвідчений тридцятичотирьохлітній  князь галицький, котрий, до  речі,  через  тиждень-другий успішно відбив  напад  хана Кзи  і врятував місто, сестру  Ярославну та її дітей.

І  тепер  місцевість, де  стояла фортеця, здається неприступною.  Це височенна гора над голубим Сеймом, зі стрімкоспадними  схилами та  високими валами, на  яких   колись здіймалися дубові заборола. З північного боку,  від материка, вона  відділялась глибоким ровом та міцною брамою. Ось  чому  хан  Кза  не  зумів узяти  цю  фортецю і полонити Ярославну з дітьми.

Так сміливе припущення про авторство Володимира Галицького  легко розв’язує чимало запитань та  загадок, що  ставило «Слово»  перед  дослідниками.

Або ще одно:  всі сходяться на тому, що «плач  Ярославни», це найпоетичніше місце «Слова», безперечно, не авторський домисел, а реальний факт. Виникає запитання: хто ж міг, сторонній, чужий, бути присутній на валу, коли  плакала Ярославна? Ніхто, крім  брата Володимира! Лише  він міг бути свідком великого горя  княгині, її найінтимніших переживань та  заклинань. Саме  він  міг  точно запам’ятати і передати всі її слова. Про  це свідчить епітет  «т р и с в і т л е   с о н ц е». Звідки цей  дивний, н е   н а ш  епітет?  По-українському ми сказали б — «пресвітле сонце», а тут раптом — «трисвітле».  Виявляється, поліглот Л. Махновець дослідив і довів, що в грецькій поетичній  мові   вживається саме   епітет «трисвітле». Отже, Ярославна таки знала  цю мову, бо вжила  його, а Володимир, без сумніву, теж знав, бо запам’ятав і вжив  у «Слові».