Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 189

Й сталося те, що мусило статися. Головецькі ґазди звернули враз увагу на братів-близнюків, які прибилися з Покуття чи не два десятки років тому або й більше, жили бідно й ходили до маєтних господарів на поденщину; були вони чесні, працьовиті й мовчазні. Заговорили аж тоді, як розпаношився Куропатва в Головах: а чи мусимо терпіти, а чи нема в нас топірців, келепів, пістолів і кремінних рушниць, з якими ходимо на ведмедів і турів?.. А чи то далеко той Пнів, та й чи не збудований замок людськими руками — а в нас хіба ратиці, а не руки? І чи не можемо ми виставити патрулів на головецьких межах?

Слухали братів старші ґазди й леґіні — головами похитували, бо правду мовили близнюки: наша це земля, не панська! Збиралися по неділях біля церкви за дзвіницею, балакали, сперечалися, й небавом почали поговорювати між собою ґазди, що мають рихт брати, видно, їх сам Господь послав у гори — однакових, мов дві краплі води, і це теж Божий палець: якщо один упаде, другий — такий самий — поведе за собою громаду.

Від напасти не пропасти: біда біду несе, бідою й поганяє… Гутірки братів-близнюків з головецькими ґаздами за дзвіницею ставали щораз голоснішими, щораз тверділе й вимогливіше звучала мова Шумеїв, і вже їх слухалися поселяни, і кожне їхнє слово ставало для них гейби наказом, і найбільше прислухалися до братів молоді леґіні, а що по неділях сходилися на відправу до головецької церкви мешканці з близьких і дальших сіл, то подібні сходини почали відбуватися в Красноїллі й Устєріках, у Хороцеві й Білоберізці; народ набирався чимраз більше бунтівного духу, а найзавзятіші бунтарі визнали Гриця й Мацька Шумеїв за призвідців коромоли, й ніхто жодному не надавав переваги, начебто кличі до непокори кидав один-єдиний ватажок.

І вже стало чутно в горах, що в Хімчині згорів маєток пана Вайди, а з Маришевської полонини, що належить графові Дідушицькому, селяни звели на доли корів і овець та розібрали їх по дворах; в урочищі Кострич знайшли мертвого посесора Янушевського, — й звідусіль линув поголос, що то брати Шумеї із загонами у три сотні опришків гасають гірськими селами й колошматять панів… Проте дивом дивувалися гуцули, що одного лише графа Куропатву, який посилав у Голови ровти смоляків для реквізицій за несплату чиншу, й ті забирали з хат полотно, ліжники, кожухи, навіть жіночі зґарди з червоними коралями й срібними монетами, — чомусь лише його ніхто не чіпав, і жодному Куропатвиному здирникові чола не розчереплено, ніби люд терпеливо ждав, поки кривд нагнітиться стільки, що вже стерпіти їх буде невміч, а тоді з Голов рине нестримна людська лавина аж над Бистрицю, щоб не з дрібнотою панською воювати, а взяти приступом Пнівський замок і спалити його разом з усім кодлом Куропатвів.

Й настав той момент — удар кременя об кремінь, від якого сніпок іскор упав на пороховий льонт, і вже ніяка сила не могла відвернути громового вибуху.

…У родині головецьких чесних господарів Івана й Марії Гулейчуків росли дві сестри-близнючки Олена й Калина. Вже змалку видно було, що в тій небагатій хаті на чолопку Клифи розцвітуть дві красуні, які вберуть у себе червінь ґоґодзевого цвіту — для тварі, солод медових примулок — для дівочих персів, синяву чорногорських бриндушок — для очей, стрункість молодих гаджуг — для стану, шелест яворового листя — для любовної мови й марево небесної далини — для парубоцької охоти пірнути в неї, немов соколам верховинським.