Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 188

Я, граф Казимир Цетнер, нинішній володар Пнівського замку, розпочав цей денник на Спаса 1796 року, вже за нашої матінки Австрії, коли опришківська колотнеча, яка розпочалася з братів Шумеїв, схлинула й фактично завмерла з кончиною Олекси Довбуша, бо тих дрібних розбишак, що пішли після нього, в рахубу не беру — з ними я, зрештою, домігся примирення… А от про криваві баталії моїх попередників Куропатвів напишу те, що чув від старих людей.

Не маю найменшого наміру в своєму деннику глорифікувати карпатських збойників — дехто з наших писак пробує романтизувати їхні походи та виправи, я ж з нападниками воював і готовий воювати й далі, проте до поспільства, мені підлеглого, намагаюся бути якщо не прихильним, то хоч вирозумілим і дрібку милосердним, а тому мене опришки, можна сказати, ні разу поважно не зачепили, бо люд на мене їм не скаржився; я впевнений, що й сьогодні гірські ґазди готові гарантувати мені безпеку…

Ну а пан Алєкси Куропатва ніякої міри в захланності й жорстокості не знав, за що й поплатився… От якби йому мій розум: таж до мого замку кожної Покрови сходяться видимо-невидимо леґінів відсвятковувати своє вояцьке свято, що вже давно перестало бути бойовим та кривавим; нині присмирнілі опришки задовольняються буйними герцями, палять собі з пістолів для потіхи й галайкають на всі гори; скільки то я бочок чеського пива викочував гультіпакам, щоб їх заглагоїти… А той безбожний Куропатва тільки й знав, що прокладати хресну дорогу із шибениць від Пнева до Надвірної!

Так загордився пан Куропатва, що, як той казав, і через бороду не плюне… Мав повні куфри грошей, а ще й у заграничних банках відкрив карколомні рахунки — то й замок у Пневі збудував, а кожна фортеця, звісно, горне до себе довколишній край. Скуповував пан Алєкси в зубожілих магнатів, котрі в карти програлися, потрібне й непотрібне майно і не всьому вмів дати лад, проте безупину палила його маєтна гарячка. У графа Скарбка закупив уторопські соляні жупи, у магната Пашковського — бані Слободи Рунгурської: жупники возили його сіль аж у Полтаву, Суми й Ніжин; скупив усі до одного тартаки й лісосплави від Шибеного до Кутів; орні землі віддавав у оренду сільським отаманам, а підупаді солеварні — жидам, села обставив корчмами, в яких не один маєтний гуцул за горілку полонин позбувався; бувало, що гонорові ремісні люди — ткачі, кушнірі, шевці, зваричі ставали враз жебраками, навіть фудульні ковалі пропивали свої кузні з усім реманентом, — й куди було їм подаватися, як не на розбій… Та дійшли врешті Куропатвині руки й до вільних гуцулів у Головах, які зроду-віку не знали, як виглядають пани.

Спершу скасував Куропатва у Головах руське право, за яким гуцульські села володіли лісами, полонинами, а на чолі громади ставили свого отамана, — й замінив його правом польським: запровадив фільваркові господарства, і хто не хотів іти на панщину, мусив сплачувати податки то грішми, то натурою, й посунули в Голови комісари, присяжні, економи й посесори…