Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 185

Й мусиш знати, хлопче, що бджоли кусають лише грішників…

Вертався Данило з полонини вдоволений почутим від чабана — цілий скарб придбав для наукової роботи. А ще повіяло на нього теплою згадкою про діда Пилипа, якого не кусали бджоли, бо праведний був…

Ватаг Мочерняк вернувся з Прелук і докінчив розповідь про Калину. Вранці Данило зійшов з гір у Явірник і з обличчя матері відчитав, що вона має для нього приємну звістку.

«Хтось приходив, мамо?» — спитав з надією в голосі.

«Була Оленка із Зеленої, така файна, як ружа…»

Спаленів Данило й запитав перегодя:

«А куди пішла?»

«Хіба я знаю? Казала, що в жаб'євській редакції працює, а може, й до Львова поїхала — студентка ж вона».

Довго мовчав Данило, придивлявся до матері, й не могла вгадати Федора — радий він з такої новини чи ні. Й, ніяковіючи від його погляду, спитала:

«Чого так придивляєшся до мене, сину?»

«Хочу відгадати, якою була моя баба Калина».

«Усе вже знаєш», — проказала скрушно Федора.

«Не все, мамо. Хтось із нашого роду жив ще перед Калиною й Петром».

«Та певно… Але так можна допитатися до Адама і Єви».

Посміхнувся Данило, обняв маму й попросив:

«Приготуйте мені щось перекусити, я ще нині доберуся до Коломиї і, може, встигну на нічний поїзд до Львова».

…Вагони плавно похитувалися на рейках, заколисували, навіваючи дрімоту, й Данило їй не опирався: крізь вікно до купе вривалися швидкоплинні кадри із зовнішнього світу, закутаного в передвечірній присмерк, то тут то там на мить з'являлися білостінні села, які шпарко відлітали в космічні незвісті й назавше зникали — безслідно змітав їх шалений вихор, що мчав у протилежний від руху поїзда бік; площина землі оберталася довкруж невидимої осі й виносила на обрій сірі контури заводських забудов із закучерявленими димом трубами, вони раптом спинялися, застигаючи в центрі світової круговерті, однак притьмом відлітали в темряву, що насувалася із сходу, й тільки зеленоткана стіна приколійних насаджень ставала суцільним заборолом, й крізь лісові просіки вряди-годи викочувалася червона куля сонця, на мить осліплювала й зникала, ніби кинута рукою дискобола, а тоді присмерк згущувався у непроглядну пітьму.

Данило дрімав, і як тільки призахідне сонце ковзало по його обличчі, тоді в просвіті зринав образ дівчини, наближався, зігрівав, і хлопець ждав уві сні другого менту, коли червоне жарево знову проникне крізь лісову просіку й пронесе повз нього лик Оленки — невловимий, примарний і відчужений… Ось так вони минають одне одного, мов планети — кожна на своїй орбіті, притягуючись і водночас відштовхуючись, перебуваючи на лініях, які не перетинаються, й марив Данило уві сні, що колись обоє таки зіткнуться, не може такого бути, щоб не зустрілись ще раз — світ тісний… Та млоїла серце тривога, що станеться це надто пізно, і хтось інший може наздогнати Оленку на заповітній Рокиті й повести її у свою купальську ніч.

Прогнав дрімоту й до самого Львова не заплющив очей, і коли поїзд увірвався під вокзальне склепіння, коротка ніч закінчилася, сонні марення розвіялися, прозаїчний будень вийшов Данилові назустріч і вмить заполонив його, залишивши в серці тільки гірке каяття, що не розпитав у матері, чого власне приходила до неї Оленка: Данила розшукувала чи звідувала в апостольській ґражді сліди свого злодійського роду, або ж шукала тієї межі, яка навіки розвела Шумеїв позначкою пролитої крові?