Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 183

«Коли мадяри зайняли Закарпаття, — закінчував свою розповідь листоноша, — я на своєму ровері втік із Срібної землі в Жаб'є й живу тут донині. А яку долю зустріли Петро з Калиною, того, напевно, ніхто не знає…»

Оленка вимогливо дивилася на Олексу: хоча б один іще епізод згадайте, адже ви жили там до самого упадку Карпатської України: що трапилося потім, куди поділися Петро з Калиною, чей не пропав навіки слід за ними… Проте Смоляк безпорадно дивився на дівчину: він нічого більше не міг пригадати.

Та виручив його Тимко Мадрашора: ні листоноша, ні Оленка навіть не запримітили, що він весь час сидів за столиком поруч і прислухався до розмови.

«Мені відомо, що було потім, — промовив Тимко. — Я тримав тоді в Хусті крамницю й хорунжого Петра Шумея знав».

«То можна мені за якийсь час прийти до вас, пане Мадрашоро? — попросила Оленка шинкаря. — Я мушу хоч би тиждень для газети попрацювати… А тоді прийду, добре?»

Пан Тимко згідливо кивнув головою й подався до свого дому. Оленка стояла непорушно біля буфетної повітки й згадувала недавню розмову з Федорою: таж то вона донька Петра, а Данило — внук хорунжого Шумея… Он як! Але куди подівся Сафат, якого Онуфрій мав відвести до нені? Де та неня жила, в якому селі — їх так багато в горах. І який рід пішов від молодшого сина опришківського ватажка? А той келеп, що зламався на голові Джемиги, — чи не Петра Шумея? І як він міг опинитися в Йосипових руках?

Оленка бездумно дивилася, як видряпується на високий ровер маленький листоноша, як не слухається його керівниця, тож підтрутила ззаду за сідло; зніяковілий за таку допомогу поштар вдячно кивнув Оленці головою й зник за поворотом, а дівчина далі стояла непорушно й чула тільки шум Черемоша й столітніх гаджуг над скалами — і той вічний гомін гір глагоїв розтривожену нерозгаданими таємницями її душу.

Розділ сімнадцятий

Овечі отари перекочувались у вранішньому серпанку на полонинських гонах і зникали з Данилових очей, тільки вузьке плато Чорногорського хребта і схили обабіч бульбашилися, нібито земля закипіла від несусвітньої спеки.

А було прохолодно, мрячно, й зіщулена продрягла постать чабана з предовгою ґерлиґою в руці меншала, тоншала й пропадала з виду за сивими плахтами туману, й дійняла тоді Данила застережлива думка, що прибув він у гори не родоводу свого шукати, а зібрати хоч трохи фольклорного матеріалу для дисертації. Він уже зафіксовував у пам'яті дещицю з розповіді ватага, завтра ж дослухає від нього історію Калини, й перепаде йому з мови старого Мочерняка ще й добрий розсип гуцульської мудрості… Але ж і цей чабан не нинішній, щось знає — і треба його наздогнати.

Данило приквапив кроку, бредучи по пояс у молочній повені, яка вже запарувала під сонцем і почала скочуватися валами у бездонні ізвори. Й наздогнав і розбалакався з підстаркуватим пастухом — чабан виявився балакучим і не шкодував ділитися своєю ознайомленістю з лихими й добрими силами гір.

Бо знався він із справжніми відьмами й арідниками, які з правіку снуються полонинським безлюддям: чорт за валуном ховається й жде лише менту, коли проходитиме пастух, щоб підставити ратицю — звалить необачного на землю й дух йому запре, а тоді в смерековому борі пролунає злобний регіт — то супружниця арідника відьма-босорканя, прибравши подобу пугача, знущається глузливим сміхом над знепритомнілим чабаном.