Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 159
Роман Іваничук
«Не доносив я, братчики мої любі, не доносив!» — просився Ілько.
«Гей, якби ти мав свідків, що то хтось інший…» — почувся жаль в Панасовім голосі.
«Бог мені свідком, Панасе!.. Поклянуся я тобі найдорожчим — он ховається за жидову мантлю мій біленький синочок, котрого я більше за своє життя люблю, — най би він сконав цієї миті, коли я брешу…»
«А не сконає, ні! — гаркнув Сафат і з любов'ю погладив ручку пістоля. — Довго він житиме з твоєю ганьбою, й навіть на Різдво ніхто йому під вікнами не заколядує й щастя не повіншує — цуратися його будуть християни, мов пса скаженого!»
«Бог усе бачить…» — зів'яв Ілько, опустивши голову на груди.
Прудко підвівся Сафат, взяв пістоля й дулом показав на двері.
«Виходь, зраднику! Кров за кров…»
«Та почекай, не квапся, Сафате, ще попитаємо його», — пробував затримати молодого опришка Панас, але той уже виштовхував Ілька за двері корчми.
Тоді виліз з-під ляди Пилипко й припав Сафатові до колін.
«Куди ви ведете мого неня, куди?!» — заволав.
Сафат відштовхнув хлопчика ногою, Панас узяв малого на руки, затулив долонею йому очі, той запручався, вихопився з обіймів опришка, але аж тоді, коли надворі пролунав постріл.
Пилипко усім тілом вдарився об двері, викотився надвір, встав і уздрів те, чого ніколи не мав би бачити: молодий опришок стояв спиною до корчми, опустивши руку з пістолем, з дула ще курився дим, а Ілько лежав навзнак на мураві, і з його грудей крізь дірку в кептарі вибухала гаряча кров.
Хлопчина припав до тата, сіпав його за руки, спонукуючи, щоб підвівся, але Ілько вже не жив, й заплакав Пилипко так голосно, що почули люди в Явірнику й почали збігатися до корчми; з Думської гори бігли, лементуючи, спотикаючись і падаючи долі, дві жінки, а за опришками закурилося — й за мить їх не стало видно над Черемошем, й заніміло село, тільки дитячий плач рунтав тривожну тишу:
«Дєдику, мій дєдику, що вони з вами вчинили, що ви лежите й ніц не кажете? Йой-йой, та що ви йому зробили, злодії?!»
Розділ дванадцятий
Рукопис товстий, пожовклий папір змережаний таким дрібним почерком, що місцями знадобилась би лупа, аби відчитати. «Пам'ятник ієрея Петра Ступницького» написаний польською мовою, й це утруднює Оленці слебізувати текст.
У бібліотеці Коломийського музею «Гуцульщина» тихо, немов у церкві перед відправою, директор пані Мирослава чемно полишила Оленку саму, рада, що цій допитливій дівчині спотребилася її допомога.