Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 161

А в Устєріках — не допити, а катування, безперервні побої, немовби зайди заповзялись зігнати свою злість на всю історію опришківства, бо усвідомлюють, що більше такої нагоди, може, й не матимуть, це ж, напевно, вже останній збойник; і витримує Микола кару за всіх, хто опришкував до нього й нині ще не покинув розбійницького ремесла, — немов Ісус на хресті за все людство… А потім кладуть ватажка із скованими ногами на фіру й везуть до Коломиї, а він лежить горілиць між возовими драбинами й наспівує востаннє «як сніги упадуть, головой наложим, не будем співати вже тут» — і пригортає до грудей мосянжовий келеп, немов любаску…

До ратушевого подвір'я, аж до самого його краю, де бовваніє залізна затула, що заступила моторошне підземелля, проклався поміж людьми оточений ціпаками з двох боків довгий коридор; в напруженому очікуванні його прострілюють сотні пар очей; Оленка теж у тривозі жде, коли відчиняться нарозтвір масивні обаполи брами, й у підчеревині ратушевої вежі зазяє чорна нора тюрми, набитої державними злочинцями, й вийде з неї тільки один.

Який же то він — той останній опришківський ватажок, котрий не захотів скласти зброї, хоч Довбушеві часи давно проминули, а нові, повстанські, ще не настали; який же на вигляд відчайдушний збойник, що то замінив спокійне життя на поневіряння в печерах, став на безнадійну прю з могутньою державою, прийняв на себе ганебне прозвисько — «злодій», і все те лише для того, щоб хвильку бути вільним, і за ту блискавичну мить свободи покладе він сьогодні без каяття голову на плаху, бо «краще раз злетіти соколом до неба, ніж весь вік прожити в ярмі»; гей, та чи замугичеться йому на пласі ця розпачливо-безнадійна пісня, якою він продихав усе своє коротке збойницьке життя?

Й брязнуло враз залізо, чорна паща тюремної нори створилася, й з її горлянки виходить, спираючись на бартку, ставний леґінь у цюндравому байбараку, простоволосий, русявий, а чи то посивілий, чисто поголений — приготований до смерті. Він розправляє зсутулені плечі, зводить угору руки й браво помахує барткою, ніби наготовився з ходу пуститися в «аркан», та не дзвеніли нині цимбали до танцю, тільки торохтіли біля шибениці барабани, звідомляючи люд, що починається розправа.

Ватажок опускає руки й, підштовхуваний конвойними, ступає поволі вузьким коридором між роззявами, юрба реве й пливе за опришком, заповнюючи майдан, Шумей підносить до очей загнуту калачиком головку бартки, пестить її поглядом, погладжує долонею, прощаючись з вірною подругою; ватажок наближається до Оленки, яка протиснулася крізь натовп до передньої шереги; дівчина приглянулася до бартки й затамувала з дива подих, вмить упізнавши її — ту саму, яка висить у неї вдома, — з надламаним топорищем, почеплена на фрамузі припічка: на засніченій поверхні головки уздріла солярні кружальця, парсуни Чорнобога й Білобога й насічки нерозгаданих рунічних письмен.

З острахом підвела очі на опришка й упізнала теж і його, бо інший чоловічий образ жив у її пам'яті; мав леґінь риси Данилового обличчя — був він достоту такий, як той хлопець, з яким під ліжником у полонинському гуртожитку цілувалася уві сні; Оленка зойкнула й руку до ватажка протягнула, та він ковзнув по ній холодним поглядом, не впізнаючи, бо, видно, образ іншої жінки заполонював його пам'ять; погляд опришка був гордовитий і крижаний, він ненавидів людей, що зійшлися на страту і так байдуже й спокійно дивляться на нього, ніби супроводжують князя, що не на плаху йде, а свататись до любки; скільки ж то вас тут, людоньки, та стільки, як у борі на дуборі зеленого листя, а круків жменька, і не зосталось би від них ні диму, ні нитки, якби ви кинулись мене визволяти; але то вже не громада, а отара, Данилку, — прошепотіла Оленка, та опришок її не чув, — ці люди були громадою, коли ви в горах кулі виливали, кремені до рушниць і пістолів припасовували, порох сушили, топірці гострили, та вас уже немає, і їх теж не буде — тих людей, що харч вам носили, на ніч приймали й синів своїх до вас посилали, стали вони без опришків бидлом, й залишилася в них тільки гріховна цікавість до вашої смерті; брат брата зраджує, — мовчки говорив до Оленки опришок з обличчям Данила, — мене ж мій брат продав; не вір, леґіню, не вір, — проказала крізь сльози Оленка, — не брат тебе продав, а теребізькі конокради, я знаю їх, вони страшні — то люди без душ, замість сердець у них збита повсть; о, якби мені топір, топір та кована бляшка!; але ж у тебе в руках вічна опришківська бартка!; якби-то ще вільних рук до неї!..