Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 158

«Що ж ви робите, братчики, таж я з вами…»; «Гай-гай, мерзо, гонь попереду, в корчмі мемо правуватися, за пугарем горівки все тобі роз'яснимо»; «Та куди ви його ведете?» — скрикнули разом Варвара з донькою; «А то не ваше бабське діло, сидіть собі тихо за своїм частоколом, й ані мур-мур…»

Сафат штовхнув Ілька в спину, аж той заточився, а біленький Пилипко покотився вниз дорогою й першим допав до корчми; під серцем у нього млоївся страх, однак ще теплилася в душі надія, що випросить він в опришків милосердя для неня.

Гримнув Сафат ногою в двері корчми, пропустив поперед себе Панаса з Гльком, Панас гукнув до переляканого корчмаря: «Горівки, жиде, але борзо!»; Хаїм квапно поставив на стіл бутель і пугарі, а Пилипко переліз попід шинквасом, сховався за халат шинкаря й виглядав звідти одним оком, з якого, в передчутті лиха, котилася по дитячій щоці сльоза. Сафат розливав горілку в пугарі, Панас розв'язав Ількові руки, подав йому наповнений келишок.

«Пий, ґаздо, до дна, бо, може, востаннє п'єш, — промовив сумирним голосом, гейби йому самому стало жаль колишнього побратима. — То ось що скажу тобі: нажився ти вже на своєму господарстві, та й доста. Нащо тобі того клопоту: панщину відробляти, від корів, овець, бджіл, курей чинш платити та ще й яйця і бриндзу носити до двору. А панський економ кожну спасівку на твоїх яблінках порахує й десятину забере… Треба тобі того? А так лежатимеш спокійно в сирій земличці й ніц-нічого не будеш винен світові… Але ти пий, пий!»

«Оце кара за мою подлу втіху з братової біди», — майнуло покаянне в зів'яленій страхом свідомості Ілька, він слухняно перехилив пугар, зітхнув і прошелестів зшерхлими губами:

«Та що ви, хлопці, вбити мене збираєтеся?»

«А що належиться за зраду?» — проскрипів молодий опришок, вийняв із-за череса пістоля й поклав його на стіл.

«Але ж я нікого не зраджував, братчики милі! — простягнув Глько до суддів праву руку, а лівою витирав очі — так жаль йому стало свого життя, що на плач потягнуло. — Як би то я міг рідного брата зрадити, войсько на нього спровадити, таж я не кальвін, я хрещений…»

«Ніхто дороги до печери не знав, окрім тебе, — знову спокійно заговорив Панас, бо таки співчував Ількові в його біді. — А ти пішов від нас, апостолом захотів стати — так вас, жмикрутів, називають голодранці, котрі бартки в руках втримати не можуть, а тільки вміють недоїдки у вас вижебрувати. Правда? Ну а за ґаздівський стан платити панам треба, знали ж бо вони, що ти опришкував. То ти й заплатив… Таж тобі пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати, скільки леґінів поклали драгуни та смоляки біля нашої печери! А ватажка живим узяли, до коломийського криміналу перевели з Устєрік й повісили на ринку… Хіба не ти доніс на нас у мандаторію, хто ще інший міг це зробити, коли про Довбушеву печеру на Чорній горі сам Бог не знав?»