Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 143

Й уже він зупинився біля тієї колиби, тихо прогорнув пересохле гілля, що нависло над входом, увірвався й сторопів з дива: жива нявка лежить на торішньому сіні, в неї перелякані очі й уста розтулені до крику, а видобути з себе голосу не може; нявка схоплюється, сидячи відсувається вглиб колиби й заслоняється руками перед напасником, за якого узяла Дмитрика, а сама неймовірно вродлива, таких у справжньому світі не буває… Дмитрик набирається нечуваної відваги, хапає її за руку, виводить з колиби і не йме віри, що насправді знайшов живу нявку; вона слухняно йде за ним, а він при світлі придивляється й сліпне від її вроди.

Хто ти така?; я голодна; то біжім до неня, ти годна йти?; годна, а твій неньо мене не вб'є?; чи ти здуріла, мій неньо добріший за всіх на світі, але скажи — ти привиділася мені, як той Полісун або Чугайстер, чи ти жива людина?; я голодна…

Й він веде її за руку просікою, вони минають столітню смереку, в дуплі якої заховався лісовий збитошник, переходять через галявину, на якій Дмитрик щойно до змору танцював з Чугайстром, продираються обоє крізь заросляк; нявка вже не йде — безсило тягнеться за хлопцем, аж колінкує, та Дмитрик став дужим легінем, бо ж таки перетанцював Чугайстра — він волочить нявку за собою, і вже вони обоє допадають до стоїща, де походжає ватаг у крисані й вибиваному кептарі; Штефан запримічує їх й біжить назустріч, він бере на руки дівчину, заносить до колиби, садовить на лежак, підносить до уст збанок з молоком, вона п'є і п'є, а далі сон її долає; в напівзімлінні дівчина падає на лежак, й питає Штефан, схилившись над нею:

«Хто ти?»

«Я Калина. З Колочави».

«Падоньку гіренький, аби-сь лиш не вмерла…» — забідкався ватаг над красунею.

«А то нявка?» — невпевнено запитав у неня Дмитрик.

«Певне, що нявка, сину… Бо звідки могла б тут узятися така красна дівка?.. Ти як сюди забрела?» — спитав Штефан, діткнувшись долонею до дівочої щоки.

«Я втекла від мадярів…» — прошепотіла Калина й мертво заснула.

…Старий Мочерняк збивав у будзи стяте овече молоко в котлі — то його щоденна робота — й безугаву говорив, ніби сам до себе, згадав про те, як хорунжий Петро, наречений Калини, забрав її з собою в партизанку; але робота закінчувалася — в казані залишався зелений дзер — й стихала Мочернякова мова, хоч як просив Данило Бога, щоб ватаг не змовк… Та старий підвів нарешті голову й, витерши руки рантухом, проказав недбало, ніби йому вже надокучила власна бесіда:

«Ти питав про нечисту силу… Нема в горах нечистої сили, а як є — то в людях… Той спузар Іван, що служив у мого неня, був арідником — сатана сидів у його нутрі, я про це добре знав. І мені й донині шкода, що Пилип Апостол відіслав з ним на доли мою нявку, коли вона, в тяжі, вернулася на полонину…»