Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 142

А на другий день після жандармської облави прибрів до стоїща Пилип Апостол, бо приснився йому сон, нібито з димом пішла його колиба і всі статки. То аж зів'яв з утіхи, дізнавшись, що все обійшлося миром, і запитав у Штефана:

«А ті приходили? Лиш не викручуйся, правду кажи!»

«Та були… Але вже їх нема».

«А куди пішли?»

«Та на Чорну гору, де їм ще сховатися?»

Довго сопів Пилип і смикав вуса, а потім сказав таке, чого ніяк не сподівався почути Штефан від фудульного ґазди:

«Най ся страчу… Якби, коли вже худобу виженуть на пашу, прийшов хтось із них зголоджений, то дай йому якийсь там гарнець бриндзи. З мого паю… Як-не-як, а за Україну воювали».

Минуло Зміїне свято — рівнодення, й десь там, на долах, вже прокололося із землі лічниче зело, а гори почали молодитися на весну: набухало ялинове гілля м'яким жовтуватим чатинням, зачервоніли гілки свиду, підвів свої кучері до неба чорний заросляк, царинки замаїлися синіми бриндушами й заталаніли на схилах підсніжники, опустивши долі в тузі за зимою білі дзвіночки.

Й Дмитрика поманили до себе пропахлі свіжою живицею бори, якими понижче заросляка оперезалася Попова гора, немов березівська молодиця темнотканою опинкою на Великдень, й хлопчина рахував дні, а то й години, що зосталися до неділі, коли неньо одягне новий вибиваний кептар, крисаню з павою й ходитиме повагом довкола стоїща, вдивляючись у закарпатську синяву, аж поки вона не почне виїдати очі — чи не уздрить когось, хто нипає рагашами, прокрадаючись на польський бік. Й наслуховуватиме ватаг хоча б тихого тріскоту сухого галуззя в низовинах, зарослих лісом, — немов на чатах пантруватиме Штефан недільні гори. А для Дмитрика настане воля, і неньо й слова не скаже, коли хлопчик покотиться царинками, немов клубочок, аж поки заховається в густому борі, звідки цілий тиждень озивався до нього Полісун, запрошуючи до забави. Свисне, гукне Дмитрик, а лісовий бешкетник відізветься, й розкотиться відлуння увсібіч, а ти вгадай, у якому дуплі він засів. Проте хлопець чуйно наслуховувати буде, щоб таки добратися до нього й уздріти волохатого й збитошного Полісуна… Але як непричком перейде дорогу рогатий Чугайстер і заграє на сопілці, то Дмитрик умить забуде про Полісуна, пуститься з Чугайстром у танець і доконче перетанцює його, щоб утвердитись у своїй молодій силі; а вже як Стрибог нашле на нього своїх онуків — аби лишень не Шарґуна і не Смерча, а Буревія, Вихора чи Крутія — ото буде диво, коли застугонить, зашумить, заклекоче весь бір, і той величавий лісовий хорал дійме невимовною втіхою хлоп'ячу душу, аж та втіха, диви, й бризне сльозами з віч.

І так мине свята неділя в забавах з душами пущі, й Дмитрик за цілий день таки встигне побачити волохатого Полісуна в дуплі столітньої смереки, а той умить сховається в глибоку розколину, перед тим лукаво підморгнувши до хлопця, і вволю натанцюється Дмитрик з Чугайстром на круглій галявині й покине його, змореного, щоб віддихувався після гульби, й нарешті зіпреться спиною на невидимі крила Буревія, які винесуть його на просіку, що перетинає бір аж до Прелук, — там стоїть таємнича колиба, про яку знає тільки Дмитрик: він нечутно підкрадеться до неї й прудко вскочить досередини, щоб застати там нявку, найкращу лісову дівицю, яка не встигне сполошитися й утекти в нетрі…