Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 128

Оленка навіть не знала, де той Теребіж: сказали їй — за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою між горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамріли схожі на колиби хижі, покриті сніпками чорної прокуреної соломи, що напластувались один над одним, і дивно було, що ті громіздкі нечупарні дахи не розчавлюють хатні кліті. Але таки повтискали їх у землю — вікна рамцями сперлися на призьби й, зворожені та непривітні, дивилися на світ чорними очницями — могло здаватися, що цей присілок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього ніхто не заходив — ні красти, ні правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбійницький вертеп.

Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров'ячого посліду — видно, тут сіни служили за стаєнку, — на порозі стала стара жінка в руб'ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…

Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати — з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев'язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла — воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів'я, були спокійні й лагідні.

«Чого прийшла?» — спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.

«Хочу поговорити з вами про…» — сказала Оленка й затнулася.

«Про позавчорашнє? А ти хто?»

«Я з газети…»

«А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?»

«Із Зеленої…»

«Злодійське то село…»

«Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду».

«Правду? А вона в кожного своя. І кривда — теж своя…»

Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…

«Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав — сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на шиї, що й голів зігнути не годні, і пріють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхність свою показати — а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховає за сволоками та за кроквами на подрі й ночами не спить зі страху, що хтось пограбує… То скажи мені, дівко, яка може бути правда в багатстві, коли дука молиться в церкві, щоб Пан-Біг допоміг йому — того оббрехати, того обшахрувати, іншому недоплатити за роботу, а ще комусь не віддати боргів… Що ти мені на це скажеш, небого?»