Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 126

«Я бачила ту кров, що ти пролив, — тихо сказала Оленка. — А чи довго ще роситиме вона наші гори?»

Ніхто на її слова не обізвався, і святкова їжа нікому не йшла до рота.

Розділ п'ятий

Перед вечором батько з матір'ю пішли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборіг, де літував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлі й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повік. Перед очима бовваніли руїни обсерваторії на вершині Попа Івана і яріла кривава латка під муром на снігу… І втім дівчина уздріла, ніби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого ніколи не бачила, проте знала, що він саме такий: брунатне обличчя, а очі, запалі під дуги брів, зачаїлися й хижо поблискують; вузькі й чорні, мов п'явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливі слова, — й тоді злітає уверх бартка, тяжко падає на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червоні, мов у розлюченого бика, Йосипові очі, а маленькі Михалкові втопилися глибоко під череп і крізь кров, що заливає його обличчя, пронизують ненавистю ворога.

Й думає Оленка: звідки взялася ця страшна пізьма між сусідами, та ще й далекими родичами, які на одній землі живуть і однією мовою розмовляють, чей спричинилися до неї не сільські прозиванки, котрі ще жодного гуцула не обминули, а десь у правіку добрі й лихі вчинки двох гілок шумеївського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили — кому славу й винагороду за добродійство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекі покоління понесли ті печаті на чолах — одні безневинно покутуючи за гріхи прародичів, а інші — незаслужено втішаючись славою роду…

А може, й провинно, може, й заслужено — де знайти свідка проминулих літ, які втопилися у давнині?.. Тож подумала Оленка, що віднині не фольклорні містерії стануть матеріалом для її журналістських досліджень, а гріх ворожнечі, що так цупко засів у свідомості родів, незважаючи на те, що ніхто не відає про його коріння.

Й цієї миті дівчина побачила того свідка: на ґзимсі припічка висіла зачеплена головкою Йосипова бартка із всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла її, немов збоялася, що хтось відбере, відділила головку від держака й, сівши за стіл, почала пильно її розглядати.

Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишній власник — мольфар чи то опришківський ватажок — користувався ним у господарстві, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярні знаки, не були пошкоджені; по обох боках головки вирізьбилися дві корони, з-під яких визирали совині очі — може, то лики Білобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зіткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажків, які невість-чого заворогували між собою; а ті рунічні насічки — черти і різи — то, певне, запис історії ворожнечі, і якби ті письмена відчитати, то можна б дізнатися про початок розмиру — хтось же записав і прокляття і благословення на бартці…

Ось де захована історія мого роду, подумала Оленка, і напевне серед цих письмен є знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рід Шумеїв був обізваний поганим прозвиськом — і започаткувалась відтоді родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кінець — на Попі Івані.