Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 130

«Мій неньо! — схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. — Мій неньо, чуєш?» — повторив, вдаривши себе кулаком у груди.

«Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?» — підвелася й Оленка.

«Той, той! — зверескнув Михалко. — За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо — і присохло, як на собаках! Бо наша правда…»

«Брешеш, паскудо! — процідила крізь зуби Оленка. — Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»

«О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, — схолов Михалко. — То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!»

Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:

«А тому, хто мене скалічив, хату спалю!»

Розділ шостий

Лук'ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокі карпатські недеї, вельми показним чоловіком, якому б годилося не на Тарницькому гребені між Білим Черемошем і його притокою Пробоїщем осісти своїм житлом і маленьке село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов'ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.

Вірна Лук'янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами — і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня — не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.

Не мав Лук’ян Васильович ніякого стосунку ні до Апостолів, ні до Злодіїв — ставився він до розмиру між шумеївськими родами по-філософськи скептично, мовляв, у просвічений час не повинні мати місце старі забобони й задавнені порахунки — нинішний люд, на непохитне переконання вчителя, потребує передовсім освіти, бо тільки наука і знання можуть задекларувати світові, що на кожному клаптику української землі — в багатолюдних містах чи в глухих селах — живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора — бодай у думках — поміняти опришківські келепи й партизанські шмайсери на книги й пера — чей тільки за допомогою освіти і натужної праці на землі може народ вибратися з трясовини принижень і негації на рівень поваги й пошанівку серед сильніших сусідів.