Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 125

«То стара незгода, донько, — відказала мати. — І що ми знаємо…»

«Але ж є свіжіша пам'ять, і ми добре пам'ятаємо…» — заговорив Юра й затнувся.

«А чи треба згадувати?» — стенула плечима Палатна.

«Може, й треба, коли так сталося, що зло поновлюється знову й знову…»

Юра скупо згадував не таке вже й давнє.

…У п'ятдесят третьому році в Явірнику гуляли небувале весілля: син фудульного ґазди Пилипа Апостола Никола брав шлюб з наймичкою свого неня Федорою — писаною красунею без роду, бо прийшла в найми з теребізької бідноти й була байстрям, посіяним хтозна й ким… Поговорювали сільські плетухи, що сирота Калина понесла те дитя із Веснярської полонини, яка Пилипові належала. Доїла там овець, і запевняли чабани, що то зеленчуцькі Злодії ту дівку звели… Забрав тоді спузар Іван Джемига Калину з повним животом на доли, привів у свій присілок Теребіж поблизу Явірника, де у видолині осіли курні хижі, схожі на купи хмизу, й той гріх покрив, бо ж була дівка, як мак, красна.

Й пізьма велика взяла бідняцький рід Джемиг на зеленчуцьких Шумеїв за те, що Злодіїв у Теребіжі посіяли. На Пилипа ж Апостола вони молилися, бо мали в нього заробітки, і в найми багач приймав; за совєтів деякі в стребки записалися й ходили з московськими облавниками по лісах бункерів шукати, і став Теребіж большевицьким гадючником.

То коли донька покійної вже нині Калини Федора, наймичка Пилипа Апостола, чекала в хижі свого вітчима Івана Джемиги на молодого з боярами, а на подвір'ї ще з-перед вечора грали троїсті музики й здіймалася стовпом весільна курява, вийшли з лісу четверо упівців і, безпечні, що в цю западину гарнізонники з Жаб'я напевно не прийдуть, поскладали автомати на призьбі біля колешні, випили по склянці горілки і в танець пустилися.

Танцювали вони шаленого «аркана» всю ніч, наче із життям прощалися, а певне, що так, бо ж дивилися щоднини і щоночі смерті у вічі, а перед досвітком на подвір'я Джемиги замість боярів увірвалися, немов шуліки, облавники, схопили всіх чотирьох партизанів, звели в узвір і там постріляли. Й стихло весілля… А вранці, нічого про це не знаючи, примчали на конях молодий з дружбами — й забрав багацький син Никола бідну молоду до своєї ґражди, і стала Федора господинею там, де досі в наймичках ходила.

На другий день пронеслася чутка, що про партизанське гостювання на багацько-бідняцькому весіллі доніс тієї ж ночі в жаб'євський гарнізон той самий Іван Джемига, який Калинин гріх покрив. То скарали його на смерть партизани, й залишився на світі від нього й Калини син Михалко…

«Не розумію, навіщо ви про це розповідаєте, тату», — перепинила Оленка батькову мову й сіла скраю до обіднього столу, а мати накладала їй у миску підпалки з курятиною.

«А для того, — гаркнув Йосип, — що на Попі Івані зустрів мене образливим словом той самий Михалко — теребізький курокрад!»