Читать «На Розпутті» онлайн - страница 47

- Ні, плата буде з його така, як і з інших. Хай приходить.

Через кілька день Андрій справді прийшов до Демида. Це був високий, ставний, трохи схудлий парубок, непоганий з обличчя, чорнявий, з розумними ласкавими очима, але такий несміливий, що Демид ледве міг з їм розмовляти: за кожною відмовою він страшенно червонів. Демид зараз же посадив його до трьох нових школярів і почав учити вкупі з їми. Але другого дня, страшенно червоніючи та соромлячись, Андрій сказав:

- Я се знаю.

- Що знаєте?

- Азбучку...

Він знав по ряду всі літери, але по-старому: бе, ве, ге... Демид почав йому виясняти, через віщо його знання нездатне. Андрій сумно похнюпив голову. Але в Демида ту ж мить в голові одна думка. Він ухопив три рухомі літери і поставив їх до читання.

- А гляньте сюди, Андрію, які це букви?

- Ес, о, ен,- одмовив Андрій.

- Ось слухайте ж сюди: це вони тільки так звуться - ес, о ен, а як читати, то вимовляти їх треба так: ес треба вимовляти с, це - о, а ен треба вимовляти н'. Розібрали?

Андрій мовчав: він не розібрав. Демид вияснив ще раз.

- Цебто в кожної букви є своє ім'я? - блиснувши очима, спитавсь Андрій.

- Еге ж, еге! - відказав Демид.- Але як читати, то ім'я не треба казати, а треба вимовляти так: с', а оце о, а оце н'. Вимовте так!

- Сс... оо... нн...

- Ну?

- Сс... оо... ссе... сон?

- Еге, сон.

- Той, що сниться?

- Хоч і той.

- То це я й прочитав?

- Авжеж!

- Оце й усе?

- Усе!

- І кожну книжку читатиму, якщо знатиму, як букви вимовляти?

- Атож!

- Кажіть же швидше, як вимовляти!

Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм.

- Ще, ще прокажіть! - попрохав він, як Демид скінчив уперше.

Демид проказав.

- А нуте, тепер складіть що!

Демид склав одно, друге коротке слово.

Андрій прочитував.

- Ще! Довге слово! - У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.

Демид склав: сорочка.

Андрій подумав і сказав:

- Сорочка! сорочка! сорочка! - він трохи не танцював.- І оце все?

- Все!

Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.

- А я ж думав!..

За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці руки не слухались очей та голови і зовсім не туди, куди треба, вели писало. Воно стрибало в Андрія туди й сюди по таблиці. Але ж у парубка був не самий розум, а й терпіння. Він упрохавсь у Демида ночувати в школі і ввесь час до вчиття і після вчиття сидів над писанням, аж поки подужав його трохи.

Тоді заходився читати; читав з запалом і перечитав не саму маленьку шкільну бібліотечку, а багато й Демидових українських книжок. Найбільше вражали його такі книжки, як "Дещо про світ божий". Він не зрозумів її спершу. Демид звелів йому читати при собі і виясняв що треба. Андрій розібрав усе, і світовий лад одразу мов устав у його перед очима.

- Он воно що! - скрикнув він, і все обличчя в його засяло.- Як же воно і мудро, і... просто...