Читать «На Розпутті» онлайн - страница 46

- Читають! - промовив він іронічно. - Вивчили те, то й читають. Ні, нехай вони оце прочитають!

І він кинув книжку на стіл. Це була славетна "Грамматика". Демид дав її читати школярам. Перший прочитав, за їм другий, третій, четвертий...

- А що, Охріме,- спитався глузливо Петренко,- мабуть, школярі вже більше за тебе знають? Охрім сердито вихопив книжку з рук у п'ятого школяра. Засунув її за кожух. Тоді промовивши: "А все ж не по правилу!.." - повернувсь і вийшов з школи.

Люди засміялися йому вслід. З цього часу костівці стали вважати Демида за надзвичайно гарного вчителя, і другого дня приведено до його ще трьох нових школярів.

Таким побитом Демид мав тепер досить діла. Зранку він уставав досвіта світа, вештавсь по господарству аж до снідання; поснідавши, йшов у школу і вчив у їй годин до чотирьох з перепиною на обід. Як школярі розбігалися, Демид знову робив по хазяйству або столярував: він за останній час почав учитися столярства. Часом його кликано до якого хворого. Тепер у його вже була чимала аптека - ліки з неї доводилося йому продавати, а за те, що сам ходив, звичайно, не брав нічого. Спершу його вважано за простого і дуже доброго але ж трохи... дурненького, мабуть, бо де ж таки: кинув панство та взявся за мужицтво (так про його казано). Але кільки розмов про се з Петренком та з іншими селянами, потім те добро, що він людям робив, примусили й людей глянути на його іншим оком. Його часто кликано в гостину до селян і він, звичайно, не цурався.

Одного разу зайшов до його Петренко. Він часом заходив до Демида в неділю, чи в свято побалакати про всячину: про те, що воно таке "телеграм", про те, чи правда тому що скоро "ревизія" буде і таке інше. Він був чоловік розумний і Демид іноді залюбки розмовляв з їм, хоча й помічав, що Петренко йме йому віри, як він оповідає про те, що по "газетах чути", але зовсім поки не хоче няти віри, щоб сила в "телеграмі" і в хмарі була одна. Зайшовши тепер, Петренко своїм звичаєм не зараз почав про те, а вже далі сказав:

- А вам новий школяр находиться.

- Хто?

- Та родич мій один... Ви його-таки не знаєте, бо він не тутешній, з Радівки,- Андрій Кодоленко прозивається. Так він мені рідний племінник. Мою сестру та взято заміж у Радівку за Кодоленка. Дітей у неї було тільки оцей парубок та дівчина підстарша. Та тільки він боїться, що дуже великий: йому вже дев'ятнадцять год.

- То нічого, ще швидше навчиться.

- Та, мабуть, швидкий до вчиття буде. Там пам'яткий такий, що аж дивно! Усю службу в церкві зна, а читати не вміє. Ми стоїмо в церкві - де вже нам замічати - і не розуміємо нічого, а він усе зна. Так хочеться ще й читати навчитися. Оце випрохався в батька, щоб у школу ходити. Я, каже, не по жалію й десятьох рублів, аби вивчили.