Читать «На Розпутті» онлайн - страница 45

- Здрастуйте!

Школярі поздоровкались, Демид підійшов до гостя.

- Радовськой старшина! - промовив той, подаючи Демидові руку.- А се мой писар,- він кивнув на заднього.

- Дозвольте рекомендуваться,- забалакав той, трохи образившись такою неповагою до своєї особи, - валастной писарь, секретарь Радовськой волости - Іван Іванович Попов.

- Ось що... Гм!.. - голосно одкахикнувся старшина і важко сів на Демидів стілець, хоча Демид ще його й не прохав сідати; писар зараз же притулився на лавці біля школярів. Старшина задер голову ще вище і взявся у боки лівою рукою. Тоді знов голосно одкахикнувся і почав:

- Гм... Як старшина, то єсть начальник у волості, прослишал: школа. Конешно, просвіщеніє юношества і наставлєніє на серце... Як отець волості жалаю посмотріть, какім сложенієм у вас діло йдьоть...

І пан старшина знову велично позирнув по всій шкоді. Демид хотів був йому відмовити, але йому не дав другий пан - пан писар. Цей, закинувши ногу на ногу, дивлячись на стелю, почав:

- Конешно, многожилатільнєє було б, ежелі би ви здєлали спервоначала сношеніє з канцелярією Радовськой волості, которая заведуєть усєми етіми ділами. Но у всяком случаї любознательно, сказав би, обревизовать просвіщеніє юношества...

- Дуже радий! - промовив Демид і почав далі вчити.

Та він добре знав, з ким має діло, - тим, скінчивши лекцію, озвався до гостей:

- От поки школярі там бігають, а ми підемо та закусимо. Я, знаєте, сам у цей час снідаю, та й вам треба з дороги підживитися. А там знов у школу.

- Гм... Авжеж... Закусить усігда ползительно... е... е... як вас... того... ім'я-отчество? - спитався старшина. - Я не знаю.

Демид сказав і додав:

- А я ось так ваше знаю!

- Нічого удивительного нема! - одмовив старшина, трохи приплющуючи очі. - То ж я - один на всю волость!

Демид поспішивсь повести "одного на всю волость" з його “секретарем” до себе. Тільки вже вони більше не вернулися в школу. Демид відав, що вони можуть йому нашкодити гірш, ніж хто інший, і зовсім навіть зупинити його діло. Він уконтентував їх так добре, що поїхали вони від його цілком задоволені. Демид знав, що з цього боку він поки забезпечений.

Але Охрім тим часом робив своє діло. Демид бачив, що й цей може йому пошкодити, і він наважився припинити його відразу. К різдву всі школярі вже вміли так-сяк читати й писати. І ото Демид запрохав усіх батьків і навіть Охріма до себе в школу в один день. Як усі посходились і посідали на стільцях він сказав:

- Я беру ваші гроші, то й повинен робити діло. От я й попрохав вас прийти, щоб подивились, чи справді є з нас пуття. Посидьте в нас, послухайте, що ми знаємо, та й попитайтеся, коли хочете.

Охрім іронічно всміхався. Демид почав питатися школярів. Він кожного питав спершу молитви, тоді казав йому читати, нарешті писати на класній таблиці слова та цифри. Усі школярі знали, що треба. Батьки страшенно здивувались, бо ніяк не сподівалися такого. Чули, що по старих школах, де вчили салдати, першу зиму вчилися читати, другу писати і хіба на третю аж починали писати "номері" - себто: цифри. А тут це все за півтора місяці! Вони голосно почали хвалити школярів та дякувати Демидові. Охріма мов що вщипнуло. Він зблід, потім почервонів, і нервово, тремтячою рукою поліз у пазуху і витяг відтіль якусь книжку.