Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 8
Леся Воронина
— А твоя сила? Хіба її не вистачило, щоб перемогти злі чари?
Люм якось винувато всміхнувся й сказав:
— Вони перехитрували мене. Щойно я зайшов до печери, мене накрили снодійною хмарою, а хижі ліани обплутали і затягли всередину отруйних кокосів. Якби не ти, я б так і не прокинувся. Просто моя вогниста кулька відчула на відстані, як ви наближаєтеся. А сріблистий медальйон дав їй сили, кулька ожила і розбудила мене.
— Зажди, це ж — просто прикраса, яку тато тримає у себе в кабінеті. Чому ж тоді тут, на Пурпуровій планеті, медальйон має таку силу?
— Поки що я не можу тобі всього розповісти, — загадково примружився Люм.
Невідомо звідки в його долонях опинилася тремтлива кулька. Вона мерехтіла, ніби застигла краплина вогню.
Люм підніс її високо вгору— і навколо нас завирував різнобарвний космічний вихор. Так само, як тоді, коли я вирушала зі свого подвір’я у свою першу космічну подорож.
— Зачекай! — вигукнула я, та мене вже підхопила хвиля холодного полум’я.
…Коли я розплющила очі, то побачила над собою сіре дощове небо. Так само рипіла гойдалка, а горобці цвірінчали, вихоплюючи одне в одного хлібні шкоринки. Я сиділа на дитячому майданчику, притулившись спиною до металевої гірки. А біля моїх ніг сидів мій вірний Гарбузик і хитро мружив свої жовті розбійницькі очі.
Я стріпнула головою й спробувала пригадати все, що трапилося зі мною. Як же так? Я пробула на чарівній Пурпуровій планеті щонайменше два дні, а тут ніхто не помітив мого зникнення. То, може, все це мені привиділося?
Та ні — ось у мене в руці медальйон. Я піднесла його до очей і побачила, як на ньому виступають ледь помітні літери, що складаються у слова. Вони бігли поверхнею медальйона, як по екрану телевізора, і я прочитала:
«Олю, якщо схочеш зі мною зустрітися, міцно стисни медальйон у руці і подумки поклич мене. Я почую тебе, хоч би в якому б куточку Всесвіту був. Адже думка може здолати будь-яку відстань. Просто треба дуже-дуже захотіти. До нових пригод! Твій друг Люм».
КОСМІЧНІ ПЕРЕГОНИ
Розділ перший
Я помітила: коли стає сумно і здається, що весь світ тільки й думає, як вигадати для тебе якусь капость, варто зупинитися на мить, замружити очі і уявити щось гарне. Наприклад, яскраву- яскраву веселку. Ту, що я бачила минулого літа після зливи. Або згадати, як, блукаючи лісом, раптом вийшла на галявину, порослу синіми, немов небо, дзвіночками. Або як одного разу тато розбудив мене раненько в неділю і взяв із собою в політ на машині, що живиться сонячним промінням.
Не вірите? Але зі мною все це й справді було. І веселка, і дзвіночки, і дивовижний політ.
У той недільний ранок ми тихенько вислизнули з дому, щоб не розбудити маму. Я посадила в рюкзак свого улюбленого кота Гарбузика, і розумна тварина навіть не нявкнула, вмощуючись на дні рюкзака.
Тато по-змовницькому підморгнув мені, тихенько причинив двері, і за мить ми вже мчали до експериментального полігону на надшвидкому татовому скутері.
