Читать «Таємниця Пурпурової планети» онлайн - страница 23

Він анітрохи не змінився з часу нашої останньої зустрічі. Краш так само скидався на збільшену в сто разів морську свинку. На ньому знову вилискувало фіолетове хутро, на голові сяяла золота корона, а вираз морди повелителя планети Морок не обіцяв мені нічого доброго.

— Ну що, попалася, мерзенна людська істото? — прогарчав Краш.

Я спробувала щось відповісти підступному гризунові, та від хвилювання у мене так пересохло в роті, що я й слова не могла вимовити.

Краш хрипко засміявся і махнув комусь лапою. На цей знак до мене наблизилася пара рожевих пацюків з великими, мов лопухи, вухами й смішними маленькими хоботами, що весь час до чогось принюхувалися.

Прислужники Краша схопили мене й потягли по темному коридору, час від часу підштовхуючи у спину, щоб я швидше рухалася. Між собою вухаті гризуни перемовлялися за допомогою якихось дивних звуків, скоріше схожих на зміїне сичання.

«Ну чому, чому я не взяла з собою у цю космічну мандрівку татів УПС — Універсальний Перетворювач Слів?!» — у розпачі подумала я, згадавши про чудову шапочку з навушниками, яка так згодилася мені, коли нас із татом викрали космопацюки.

Та було вже пізно про щось жалкувати. Треба було зосередитися і придумати, як вирватися з цієї пастки.

Рожеві пацюки вкинули мене до якоїсь холодної вогкої комірчини без вікон. Все зрозуміло: кирпатий банан попереджав мене, що хрюми можуть нападати на співочих бананів тільки коли западає темрява. Сонячне проміння для них смертельне. Напевно, вони облаштували свою засідку всередині якоїсь величезної гори і побудували тут цілий палац для свого володаря Краша.

Цікаво, а чи знають підданці Краша, що насправді він зовсім не Великий Володар Темряви, а самозванець — звичайний космомиш, перевдягнений у штучну надчутливу фіолетову шкіру? Що голос у їхнього володаря не грізний і хрипкий, а писклявий і тоненький, як у звичайної миші?

Але при цьому Краш не лише підступний космічний пірат. Він — талановитий винахідник, котрий сам виготовив це розкішне фіолетове хутро, з надчутливими приймачами та мікрофоном, що перетворює його голос на страшне гарчання.

Напевно, це він створив хрюмів — пожирачів бананів, а тепер тільки й дожидає ночі, щоб спостерігати, як вони знищать мешканців бананової планети.

А що найжахливіше — він перевдяг свого вірного прислужника-космопацюка у бананову шкуру, що захистила його від сонячних променів, і він заманив мене в пастку.

На щастя, мій медальйон-оберіг висів у мене на шиї, — космопацюки, що захопили мене, його не помітили. Я простягла руки вперед і обережно зробила кілька кроків у цілковитій темряві. Мої пальці торкнулися до холодної вогкої стіни.

Я приклала медальйон до грубої шерехатої поверхні і почала обережно пересувати його вздовж стіни. Врешті медальйон почав тьмяно блимати, а тоді несподівано спалахнув яскравим жовтим світлом. Я навіть очі замружила, так важко було звикати до світла після непроглядного мороку.

Я оглянула кімнату. Високе кам’яне склепіння, слизькі, вкриті цвіллю стіни, — де ж шукати вихід з цього таємного замку космопацюків? І раптом я помітила, що медальйон сам почав рухатися. Я зняла тоненький срібний ланцюжок із шиї, і мій оберіг спершу повис у повітрі, а тоді ніби приклеївся до протилежної від дверей стіни.