Читать «Загадкові світи старої обсерваторії» онлайн - страница 9

— То який же він, ваш світ? — наче усміхнулася потвора.

— На Землі сині річки й моря, багато зелені, — несміливо почала Оленка.

— Яка мерзота! Зелень! Як ви можете там жити? — заскрипіла істота.

— Як нам вибратися звідси? Хочеться побути в більш веселому місці! — перебив його чоловік, граючи в руці пістолетом.

— Ти пожалкуєш, що обірвав мою думку! — засичав господар підземелля. — Алє я вас випущу. Власне, ви самі вийдете — там, де я вкажу. Найбільше мене тішить не вдавана шанобливість, а вигляд мандрівників, які під землею проходять за обрій подій. Адже по поверхні всі ходять зачарованим колом! Лише через лабіринт можна досягти чогось!

— Лабіринт? — перепитав Влад. Він чомусь згадав леґенду про Мінотавра та Кноський лабіринт і йому стало лячно. Оленка теж чомусь зблідла.

— Де цей лабіринті — плюнув під ноги бандит. — Показуй!

— Ха-ха-ха! Все дуже просто! Ходіть за мною! — загигикала істота.

Люди рушили за нею. Незрозуміло було, звідки бралося світло, що заливало жовтавим кольором нескінченну залу й незліченні колони. Мандрівники просувалися кудись уперед, але довкола нічого не змінювалося. Здавалося, що стовпам і залі не буде кінця. Та несподівано шлях перегородила стіна, верхній край якої губився десь у темряві. Посеред стіни були невисокі двері, оббиті залізом. Підземний господар відчинив їх і жестом запросив заходити.

— Лабіринт! Якщо пройдете його — отримаєте свободу. І навіть, можливо, повернетеся додому!

— Мені не треба додому! — спохмурнів чолов’яга. — Просто в нормальний світ!

— А це вже від вас залежить — що ви зможете знайти! — вишкірилася істота. — Кожному — своє! Ідіть! А я спостерігатиму за вами! Це має бути кумедно!

Раптово бандит подався ближче до істоти й вистрілив з пістолета просто впритул. Підземний господар хитнувся, але замість упасти — голосно і страшно зареготав.

— Я ж казав, що кулі мене не беруть! Бували тут усякі прибульці, й зі зброєю, кращою за твою! Ідіть, а то будете блукати моїми залами довіку!

Він буквально заштовхав ошелешених дітей і чоловіка до лабіринту. Двері з гукотом зачинилися. Останній звук, який долинув іззовні, був скреготом замка чи засува. Запанувала тиша.

— Залишається шукати вихід, — озвався Влад.

— І думайте добре, де його знайти! — загарчав чоловік.

Перед мандрівниками було кілька нешироких коридорів, що починалися просто від дверей. Вони ледь помітно знижувалися вдалині. Яким слід іти? На вигляд усі ходи були однаковими. Рушили вперед навмання. Дивним було те, що кожен крок озивався своєрідним звуком, і не просто шерхотом від ступання нерівною стежкою, а неначе уривком якоїсь дивної мелодії. Щокроку відлуння ставало на півтону нижчим за попереднє. А за кожним повортом своєрідна мелодія повторювалася спочатку.

Почалися тривалі блукання лабіринтом, виходу з якого не було видно. Скільки часу Влад із Оленкою й незнайомцем ходили цими божевільними переходами й слухали монотонні звуки, які долинали звідусіль? Вони б не відповіли. Години? Дні? Тижні? До переливчастих звуків іноді додавалися якісь стогони, рипіння, шурхотіння, що долинали невідомо звідки. Це було нестерпно. Іноді мандрівники здригалися, бо за рогом якогось повороту раптом щось гуркотіло й падало, неначе валилися камені.