Читать «Загадкові світи старої обсерваторії» онлайн - страница 7

— Як ви смієте! — розлютився Філ. — Та я зараз…

У відповідь незнайомець гахнув із пістолета кудись у стелю.

— Наступна куля буде у тебе в голові, старий, — він повернувся до Влада й Оленки, — Бородань залишиться тут. А ви повезете мене… кудись подалі від нашого світу, й міліції зокрема! Ворушіться, мені вже на п’яти наступають!

Чоловік вдарив професора, і той, стогнучи, впав. Влад стиснув кулаки, але бандит націлив пістолета просто в обличчя хлопчика.

— Запускай вашу машину! Я бачив, як ви сідаєте і зникаєте вмить!

Незнайомець усівся в крісло і звелів Владові з Оленкою примоститися поруч. Хлопцеві довелося посадити дівчинку на коліна — адже гладкий чолов’яга зайняв майже весь фотель. Влад перезирнувся з принишклою Оленкою і навмання повернув Ручку Переміщення.

Коли рожевий туман розвіявся, діти побачили, що вони опинилися на одноманітній сірій рівнині, що простягалася ген до обрію. Тверда поверхня вся була в тріщинах, немов цей ґрунт, ця земля не бачили дощу вже сотні років. Жодного пагорба, кущика чи дерева… Крім молочно-білого тьмяного неба і сірої пласкої поверхні під ним, довкола нічого не було. Куди йти, що робити — незрозуміло.

— Що за фіґня! — скривися чоловік. — Куди ви мене затягли?!

— Ми й самі не знаємо, куди можемо потрапити, — похмуро відповів Влад. — У цих подорожах майже все непередбачуване.

— Ну, то ведіть кудись! У приємне місце. А то я вам влаштую останню подорож! Ходімо хутчіш! — підганяв дітей пістолетом незнайомець.

Оленка знизала плечима і пішла вперед. Власне, як на неї, напрям руху не мав жодного значення — адже погляд не міг зачепитися хоч би за що-небудь.

Діти йшли попереду, чоловік — за ними. Минав час. Довкола нічого не змінювалося. Та ж сама сіра рівнина з потрісканою землею простягалася до виднокола. Оленка відчула, що страшенно втомилася. Боліли ноги. Вона безсило опустилася на землю. Влад кинувся до неї.

— Устали! Швидко! Вперед! — розлютився незнайомець. — Я вам покажу, як знущатися! Виведіть мене звідси до якогось міста, чи що! Я вже їсти хочу!

Влад, щиро кажучи, теж хотів їсти, а головне — пити. Він і гадки не мав, скільки часу вони йшли. Задавалося, що й не один день.

— Може, ми ходимо колом? — прошепотіла Оленка. — Я читала, що мандрівники, які збилися зі шляху, часто ходять колами, повертаючись на те ж місце!

— Але як це визначити? — прошепотів у відповідь Влад. — Тут же немає жодного орієнтиру.

— Будете щось там патякати — постріляю! — розлютився бандит. — Ідіть мовчки!

Він витяг із-за пазухи пласку металеву баклажку і зробив кілька ковтків.

Діти йшли, але все довкола було таке ж одноманітне. Влад відчув, що його охоплює жах — від непорушного, німого світу, від присутності розлюченого чоловіка зі зброєю у себе за спиною, від того, що жодного натяку на вихід із цього становища не було.

Несподівано Оленка штовхнула Влада під лікоть і кивнула кудись убік. Спочатку хлопець нічого не побачив, але придивившись, зрозумів, що на деякій відстані від них — і туди ж, куди й вони — йде напівпрозора істота. Влад її одразу й не помітив — адже вона лише ледь вирізнялася на тлі сірої землі й білого неба.