Читать «Загадкові світи старої обсерваторії» онлайн - страница 8

Нарешті істоту побачив і чоловік. Він зупинився, наказав дітям стояти і націлив пістолет на цей привид серед пустелі.

— Підійди! І не роби різких рухів, чуєш?! — звернувся бандит до істоти.

— Дарма ви хвилюєтеся, — раптом чітко вимовила істота. Вона загалом нагадувала людину, але була неначе контуром — без обличчя, очей, рота… Звідки долинав звук її голосу, було незрозуміло. — Гадаю, ви люди. Іноді вони потрапляють до нашого світу. Він такий гарний, але ще жодній людині чомусь не сподобався. Я можу вивести вас на шлях, що веде додому… Або до ще одного світу, гарнішого за наш. Але для того, щоб вийти за обрій подій, треба віддати шану Йому.

— Кому — йому? — поцікавилася Оленка.

— І що таке обрій подій? — додав Влад.

— Усі події, як називають явища світу люди, відбуваються за обрієм, який ви бачите. Тут, усередені, панує спокій і нічого ніколи не змінюється. І це так чудово!

— Еге ж, можна довіку блукати цією пустелею! — побурмотів собі під ніс Влад.

— Наш Великий подарував усім незмінність і довершеність вічного спокою, — говорила істота, не звернувши уваги на слова Влада. — Втім, якщо ви готові вклонитися Йому, то зможете вийти до вашого бентежного і мінливого світу.

— Я хоч чорту вклонюся, аби потрапити в якесь нормальне, людське місто, де можна пожерти и випити! — озвався чоловік.

— Тоді прямуйте за мною, — ледь усміхнулася істота.

Вона наблизилася до однієї з великих тріщин на землі й якимось дивом розсунула її так, що мандрівники могли вільно пройти в темну щілину. Люди якось неквапом просочилися під землю й опинилися в безкінечній залі, залитій тьмяним жовтим світлом. Високу стелю пітримували сотні стовпів. Усі вони були різні — рівні й немов закручені, товсті й тонкі, майже прозорі й вирізьблені з твердого каменю.

Далеко між стовпами Влад помітив якийсь рух — неначе хтось грався в піжмурки й перебігав, ховаючись, він однієї колони до іншої. Оленка теж помітила той рух і здивовано вдивлялася за далекі стовпи.

— Він! — гордо мовила істота і шанобливо схилилася. — Вшануйте Його!

— От..! — чоловік хотів щось сказати, але натомість, подумавши, схилив голову.

Влад з Оленкою теж про всяк випадок уклонилися.

Коли вони озирнулися, прозора істота зникла. Натомість до них дивними зиґзаґами наближався той таємничий Він. Бандит став спиною до однієї з колон і націлив пістолет на невисокого господаря підземелля.

— Дарма, дарма, — почувся скрипучий голос. — Кулі мене давно вже не беруть. Утамуйте мою цікавість і розкажіть, як там, на вашій… е-е-е… Землі. Я люблю слухати розповіді мандрівників про різні чудернацькі й недосконалі світи.

Господар наблизився до людей, змахнув широкими рукавами свого одягу, схожого на халат. Світло впало на його обличчя. І тут стало видно, що, власне, ніякого обличчя немає! Є тільки щось схоже на гливке тісто з одним-єдиним яскраво-червоним ротом. Вигляд цього підземного господаря був настільки гидотний, що діти несамохіть здригнулися.