Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 53
Тимур Литовченко
– Залиш нас із цим чоловіком сам на сам… І ти, і твої вояки…
– А чи не занадто ви, пане мій!.. – підвищив голос Алі.
– Залиште нас удвох, прошу!.. – Тепер Орлик також підвищив голос. Хоча вже давно, здавалось би, змирився із становищем арештанта.
– Як же так, мій пане?!
Мабуть, подумки бідолашний Алі вже бачив себе настромленим на довжелезну палю або зануреним по шию у киплячу олію.
– Господом Богом присягаюся і своєю козацькою честю, що ні я, ані мій нинішній гість не вживатимемо ніяких кроків на порушення мого нинішнього статусу. Можеш не боятися того.
Гетьман заповзято перехрестився.
– Гаразд, як мій пан побажає, так нехай і буде.
Алі обернувся до яничарів, махнув рукою, і тюремники пішли геть. Тільки-но двері за ними зачинилися, як Пилип Орлик кинувся до візитера, міцно обійняв його, тричі розцілував і мовив розчулено:
– Ну, ось я й дочекався нарешті побачення з рідною людиною!
– Вітаю вас, батьку!
– Грицю!..
– Батьку!..
– А чом це ми стоїмо?! Ти ж, либонь, притомився з дороги.
Вони пішли у глиб кімнати й всілися на подушки дивана. Гетьман відсунувся подалі та, примруживши очі, почав оглядати сина. Зовсім дорослим чоловіком уже став!..
Пан капітан шведської гвардії Густав Бартель…
– А що це, Грицю мій дорогий, за лицедійство?! Чого ти справжнім ім'ям не назвався? Ти ж до батька рідного йшов, не до чужого.
– Ваша правда – до батька. Але ж через чужих людей!..
– Це люди султана Ахмеда…
– Так-так, знаю. Проте все ж варто бути обережнішим.
– Навіть з ними?
– Чи забули ви, батьку, про сумну долю Войнаровського?
– Авжеж, синку, я все пам'ятаю… – зітхнув гетьман і додав сумовито: – І розумію твої перестороги. Так-так, синку, жадоба людська не знає меж, і хоч як ці яничари бояться свого султана, та навіть вони не відмовляться від жменьки золота в обмін на будь-які відомості про неочікуваних гостей ув'язненого у Салоніках козацького гетьмана. Маєш рацію, синку, маєш рацію…
Деякий час вони мовчали.
– Але не журіться, батьку! – Григорій раптом пожвавішав. – Схоже, наша зірка сходить на небосхилі, і найближчим часом усе може змінитися на краще.
– Що ти маєш на увазі, Грицю?
– Чи відомо вам, що відбувається зараз у новій імперській столиці московитів – у Санкт-Петербурзі?
– Гадаю, ти й сам чудово розумієш, що людина у моєму становищі… – почав гетьман. Не дослухавши, Григорій кивнув і мовив:
– То ось вам, батьку, втішна новина: чотири місяці тому імператор Петро Другий помер від віспи…
– Та що ти кажеш?! – Від несподіванки Пилип Орлик аж звівся на рівні.
– Замість нього на імперський стіл зійшла Анна Іванівна. Чи розумієте, що такий хід подій означає наближення солодкої миті визволення нашої рідної Украйни з московських обіймів?!
Гетьман постояв деякий час із закам'янілим обличчям, схопившись за серце, що несамовито калатало у грудях, потім повільно опустився на диван і мовив неслухняними губами:
– Наскільки я розумію, саме з цією доброю звісткою і пов'язана твоя поява тут, у султанських володіннях…