Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 55
Тимур Литовченко
– Надто все це несподівано, Грицю.
– Я розумію…
– Ні, не розумієш! Просидіти гордим павичем вісім років, втративши при цьому одного з синів!.. Цілих вісім років у цій золотій клітці, – широким жестом гетьман обвів розкішну кімнату, – щоб нарешті злетіти у чисте небо гордовитим білим лебедем!.. Не розумієш, синку мій, – і в цьому твоє щастя.
– Обіцяю, батьку, що зроблю все можливе… ба навіть неможливе задля того, щоб нарешті так усе і сталося! І щоб звільнення ваше та торжество української справи стали реальністю якнайшвидше!..
Під впливом потужного внутрішнього пориву Григорій скочив з дивана, впав на коліна перед гетьманом, той поклав руки йому на плечі й урочисто мовив:
– Боже, благослови тебе, синку мій! Благослови тебе і святу місію твою, бо віднині доля всієї Украйни знаходиться в руках твоїх!
– Дякую, батьку.
– Будь достойним амбасадором козацької нації, пам'ятай завжди і всюди, що то є висока честь і величезна відповідальність водночас!
– Дякую, батьку, – пам'ятатиму.
– Поводься достойно і не осором славетне ім'я наше – ім'я роду Орликів!
– Не осоромлю, батьку, нізащо не осоромлю…
Вони підвелися, гетьман знов тричі обійняв та розцілував сина, як і при зустрічі. А далі мовив:
– Ну гаразд, Грицю, годі на сьогодні про справи серйозні. Тим паче, ти сказав, що затримаєшся у Салоніках на певний час?
– Так.
– Отже, ще встигнемо поговорити про це. А зараз розкажи мені все, що знаєш про всю нашу сім'ю. Матусю Ганну, кохану мою дружиноньку, давно бачив? А сестер? А брата Яшуньку?..
– Давненько ми не бачилися, на жаль! – Григорій мимовільно зітхнув. – Ви ж добре розумієте, що я на королівській службі, а їм краще не надто привертати до себе увагу… навіть живучи у Швеції. От навіть Настя так поводиться – хоча вона давно вже стала фру Штайнфліхт.
– А я й досі онуків на руках не тримав, – у тон йому зауважив Пилип Орлик, але, поборовши сум, трусонув головою й мовив: – Та будемо сподіватися, найближчим часом усе зміниться на краще. Тепер же розповіси мені, що тільки знаєш. Бо хоч тобі відомо не надто багато, та я і того не знаю.
І примостившись на дивані якнайзручніше, наказав:
– Ну ж бо, розповідай!
– Прошу, прошу, капітане, знайомтеся, не соромтеся: це товариш мій, і зветься він Неплюєвим. Ви його той… любіть і шануйте – бо він, знаєте, як вправно шпагою володіє?! Х-х-ха – й ваших нема!..
Неплюєв так і розплився у щирій посмішці, хоча на душі в нього було гірко, немовби з перепою. Ні, це ж треба, щоб отак поталанило цьому Вишнякову, дідько лисий його забирай?! От справді, чом би це третього дня саме йому – Івану Неплюєву – було не завітати у гості до Єрусалимського патріарха?.. Зараз би не Вишняков, а він торжествував над конкурентом, представляючи гостя…
Вельми, вельми, вельми ці-ка-во-го гостя!..
Чорти б його вхопили… разом із Вишняковим!!!
Між тим, прибулець низько вклонився й мовив:
– Дозвольте відрекомендуватися: капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого Якоб Хаґ – завжди до ваших послуг!
