Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 51
Тимур Литовченко
Вони замовкли. Принц Лотаринзький замислено тер підборіддя, де Лазіскі спокійно дивився на нього.
– Ну що ж, графе…
– Так, ваша високосте?..
– Змушений погодитися, ви таки маєте рацію! – мовив нарешті принц. – А справді, чом би хлопцеві не поспілкуватися з вашими кінними гвардійцями?! Чудова ідея.
– Дякую, ваша високосте!
– Гаразд, графе, можете йти.
Де Лазіскі вклонився і вийшов геть. Принц Лотаринзький підійшов до вікна, вперся руками у віконницю. За хвилину надворі з'явився граф, трохи позаду нього йшли онук франкфуртського губернатора Йоганн Вольфганг Гете і графський охоронець Кароль.
Невимушеним прогулянковим кроком трійця попрямувала вулицею Оленячий брід у напрямі квартир «синіх шведів» і запорозької сотні…
– Мій пане, до вас прибув відвідувач.
Мовивши це, Алі завмер на порозі кімнати, всім своїм виглядом демонструючи ввічливу пошану до високородної персони та водночас готовність запобігти будь-яким небажаним діям бранця. Втім, таким начальник охорони лишався завжди – а бачилися вони протягом останніх восьми років щодня. Фактично, від того самого моменту, як гетьмана доправили сюди з Бендер, де він намагався шукати підтримки султана…
Бендери, ті самі Бендери, де сімнадцять років тому вони обороняли Карла Дванадцятого. Прокляте містечко!!! Е-е-ех-х-х, знати б наперед, як там воно складеться!..
Дев'ять років тому в Ганновері він розлучився зі старшеньким своїм сином Григорієм і поїхав до Молдавії, бо тоді все ще сподівався переконати султана негайно розпочати війну проти московитів. Думав розпалити честолюбство турків, нагадавши Ахмеду III про славетну перемогу антиросійського союзу на берегах Пруту.
Втім, як з'ясувалося, султан мав свої плани щодо козаків. До пропозиції Орлика поставився нібито схвально, проте відповідав якось неоднозначно. Насамкінець, запропонував зустрітися у Салоніках, щоб вирішити все остаточно. Проте тут на гетьмана вже очікував Алі, який дуже ввічливо, проте твердо дав зрозуміти, що повелитель правовірних з'явиться тут дуже нескоро… а якщо навіть з'явиться, то з гетьманом Орликом, швидше за все, не зустрічатиметься. Та й загалом, віднині пан гетьман не має права переступати порога цього будинку, аж до подальших вказівок повелителя правовірних…
Мета подібного кроку невдовзі стала цілковито зрозумілою: за деякий час Ахмед III розпочав-таки війну, але не проти Московії (чи то пак Росії – як наказав іменувати свою імперію цар Петро), а проти… Персії! Що ж до гетьмана Орлика, то султану було вигідно утримувати його під рукою, немовби сторожового пса: нехай мовчки лютує під домашнім арештом, нехай накопичує в душі злість і ненависть, щоб у слушну мить вибухнути подібно до ядра!
У ту саму слушну мить, коли повелитель правовірних вважатиме за потрібне розпочати наступ на північних гяурів. Отут і стане у нагоді гетьман Пилип Орлик разом зі своїми козаками!
Ду-у-уже навіть згодиться…
Відтоді московити час від часу вимагали від султана видачі їм на суд і розправу «підлого зрадника», погрожуючи збройною експедицією у глиб Османської імперії. Розуміючи, що цього не станеться, Ахмед III щоразу обіцяв подумати.
