Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 136
Тимур Литовченко
– Ви і справді цього бажаєте?
– Так. Чим я кращий від простих козаків?
– Ви – гетьманич, син Пилипа Орлика – сподвижника гетьмана Івана Мазепи, великого благодійника нашої рідної Украйни.
– Так, гетьманич, але…
Непевна посмішка зненацька скривила губи пораненого, і він проскреготав:
– Знаєш, Каролику… Колись одна людина кинула на мою адресу прислів'я: жодного перехриста могилки не видно! Тоді я образився, а тепер от подумав: він таки мав рацію!.. Скромна могилка моя з часом зникне…
– Гетьманичу, як можна казати таке?!
– Облиш, Каролику! Ти ж знаєш, що моя матуся – Герциківна, а Герцики – рід вихрестів.
– Най би у того негідника язик розпух, якщо він вам таке сказав!..
– Любий мій Каролику, та він уже давно у кращому світі! Невдовзі наші душі зустрінуться, тож я знайду для цього чоловіка гідні слова… Проте нікуди правди подіти: колись я дуже образився, тепер же зрозумів, що він мав рацію… Принаймні щодо моєї могилки…
– Гетьманичу, облиште негайно!!! Ви – найдостойніша людина з тих, кого я тільки знав або знаю!..
– І навіть достойніший, ніж шляхетний мій батько Пилип Орлик?
– Ну, хіба що він…
– От бачиш, і ти не завжди маєш рацію… любий мій побратиме Кирило.
– Ви так давно не називали мене справжнім іменем!
– Та й мене звуть здебільшого Григором Орлі. Тільки вона…
– Ваша дружина?
– Так, кохана моя Олена. Перекажи їй…
Поранений раптом стулив губи й мовчав так довго, що охоронець злякався найгіршого. Та це ще не був кінець – Григорій глибоко зітхнув і мовив:
– Втім, не хочу, щоб слова мого кохання линули до неї з чужих вуст. Навіть з твоїх, Кириле… Ти не ображаєшся?
– Як можна ображатися на вас, гетьманичу?! Та ще й зважаючи на ваш нинішній стан…
– Гаразд. Отже, твоє вірне серце відчує, що сказати моїй коханій Олені. Лише одне прошу передати неодмінно: моя стомлена любляча душа чекатиме на неї у Божому саду, де велично співає хор небесних янголів, прекра…
Закінчення останнього слова вилетіло у повітря довгим тихим видихом. Рука, що стискала долоню охоронця, на єдину мить здригнулася і заклякла. Каролю навіть здалося, що пальці миттєво закам'яніли – хоча так не буває, звісно ж. Не бажаючи вірити в очевидне, він дуже-дуже обережно поліз у кишеню, витягнув звідти розпушене пір'ячко, підніс до обличчя Григорія.
Жодна ворсинка не ворухнулася.
Відмучився, сердега…
Кароль повільно здійнявся на ноги, стягнув з голови шапку і схилив чубату голову. Так само зробили шестеро козаків, які супроводжували гетьманича в останню путь на берег Рейну.
* * *
27 грудня 1759 року від Різдва Христового охоронець Кароль, Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти прибули до замку Орлі. Там їх зустріла вбрана у жалобне удовиця Григорія Орлика – шляхетна пані Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Кароль передав їй шпагу і бойові ордени гетьманича, а також особистого листа Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого:
МАДАМ!
