Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 135

Очевидно, тепер на пораненого насувався черговий рецидив тієї-таки виснажливої душевної хвороби.

– Ти не розумієш, Каролику, братику мій названий!

– То ви не розумієте, гетьманичу…

– Ні-ні, я все розумію, геть усе! Пригадай лишень, скільки разів ми бували буквально на мізинчик, на нігтик, на волосинку від успіху… проте так нічого й не домоглися?! Навіть реставрацію короля Станіслава Лещинського провели, а все одно…

Раптом поранений різко напружився, стиснув руку побратима і застогнав крізь зуби.

– Вам зле, гетьманичу?

– Де ми зараз? – задав зустрічне запитання Григорій.

– Вас віднесли, куди ви і попрохали: на берег Рейну.

– До скелі Лореляй?

– Авжеж.

– Як би радів онук франкфуртського бургомістра Гете, якби опинився тут…

– Йоганн Вольфганг?

– Еге ж. Кумедний хлопчина… Та з нього будуть люди.

– Авжеж будуть, гетьманичу.

– Ми би разом із задоволенням перепливли Рейн, щоб зійти на самісіньку верхівку цієї скелі. Йоганн Вольфганг якось розповідав, що за прекрасний і величний краєвид відкривається звідти. Ти як вважаєш?

– Мабуть, це справді так.

– Опиши мені, яка вона – скеля ця.

– Ви і цього не бачите, гетьманичу?

– Нічого не бачу. Перед очима суцільна мряка, у голові паморочиться…

– Скеля дуже-дуже велична і красива… навіть о цій порі року. Біля підніжжя підбита сивими бурунами, вона височіє над чорною водою, немовби здоровезний велетень над натовпом карликів, а також вища від берегів річки, вкрита кущами й деревцями аж до самої верхівки. Зараз рослинність, на жаль, брунатна, лише деінде проглядають темно-зелені плямки. А от навесні тут має бути значно красивіше.

– Шкода, що я того не побачу…

– Побачите, гетьманичу! Як се – не побачите?! – одразу ж обурився Кароль… хоча і знав, що Григорій каже чисту правду. Адже по всьому дуже добре видно, що поранений згасає буквально на очах.

– Не побачу, Каролику, не побачу.

– І не думайте!..

– Не заперечуй, будь ласка. Я хочу померти тут, тому і попрохав…

– Гетьманичу!!!

– Облиш… Краще послухай мою останню волю: поховайте мене тут…

– Гетьманичу!..

У голосі охоронця забриніли сльози.

– Бажаю спочивати поруч з місцем, де мріяв заснувати Рейнську Січ. Хотів, щоб козаки жили тут по-справжньому вільними людьми, чинили по совісті та справедливості… як колись на Запорозькій Січі! Не на нинішній… а на тій, на яку ми колись приїжджали – пам'ятаєш?

– До кошового Іванця?

– До нього. Отже, поховаєте мене тут…

– Не кажіть такого, гетьманичу!..

– Не переривай. Поховаєте на цьому самому місці, при дорозі. Поставите простий козацький хрест. Без напису. Тільки шапку смушкову зверху покладіть.

Черговий напад болю знов примусив пораненого застогнати.

– Може, краще б вам помовчати?

– Ти краще слухай, Каролику. Слухай і на вуса мотай.

– Так, гетьманичу.

– Отже, якщо напишете моє ім'я і титул, побоююся, що як ця земля відійде пруссакам, вони спаплюжать могилу. А так лежатимуть мої кісточки спокійно, доки хрест не згниє, а могильний горбочок дощик не розмиє, вітерець не розвіє.