Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 134
Тимур Литовченко
Адже тепер кат міцно прив'язує протилежний кінець удавки до кам'яного зубця огорожі.
Підводить бранця до самісінького краю мосту.
Він зазирає униз… і кров холоне від переляку: адже бачить там далеку землю, розколоту річкою на два береги. Так і він допустив, щоб ввірена його піклуванням Украйна була розділена між Московією та Польщею.
А на додачу ще й союз із турками уклав…
А турки – оце і є той самий водяний потік, що перерізав розполовинену перед тим Украйну…
– Нехай Великий Аллах зробить довгими дні повелителя правовірних, найсправедливішого з усіх, хто живе на землі!
Потужний удар у спину – і він летить у прірву, назустріч чорному потоку, що зміїться далеко-далеко внизу. Проте пролітає рівно стільки, скільки дозволяє мотузка. Падіння тіла зупиняє зашморг, жахливий біль вибухає у шиї – і свідомість миттєво згасає…
* * *
Кат перерізав мотузку, труп полетів у Смотрич.
За кілька секунд знизу долинув сплеск води.
Все скінчилося.
– Каролю! Каролику, ти тут?
– Так, гетьманичу!
– А хлопці?..
– Звісно, тут! Ми всі з вами!..
– Ти не забув передати маршалу де Брольї запечатаний пакет, як я попрохав учора? Це дуже важливо: адже там містяться докладні інструкції щодо виходу на всіх моїх агентів без винятку. Негоже кидати таку розлогу розвідувальну мережу напризволяще…
– Звісно, що не забув.
– Молодець, дякую. А як ви одягнули мене для цієї подорожі?
– По-козацькому, як ви й наказували.
– Дай-но руку, будь ласка.
– Так, гетьманичу!..
– У голові паморочиться… Нічого не бачу…
Григорій відчув, як вірний Кароль міцно стиснув його холодну праву долоню.
– Каролику, братику! Знаєш, що саме мені тільки-но наснилося?
– Звісно, що ні! Відкіля ж мені знати?!
– Страта Юрка Хмельниченка.
– Гетьманичу, знову ви за своє?!
У голосі побратима відчувалося обурення. І недарма: адже за три з половиною місяці після тяжкого поранення у бою під Мінденом (уже другого за цю війну!) стан Григорія так і не покращився – навпаки, він почувався щодалі гірше, поступово впав у депресію… і почав порівнювати себе з молодшим сином Богдана Хмельницького.
Мовляв, нащадок ніколи не зможе гідно продовжити справу свого великого предка. Наприклад, Юрко Хмельниченко занапастив справу славетного батька, та й Його Королівська Величність Луї П'ятнадцятий ризикує пустити за вітром славу квітучої Франції, успадкованої від «короля-сонця».
Так само гетьманич Григорій Орлик не спромігся стати справжнім лідером козацької нації, а отже, бути гідним пам'яті гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. Як гетьман Хмельниченко наприкінці життя сліпо виконував волю турків, так само й він, гетьманич Орлик, віддав життя Франції, а не рідній Украйні. Покірних йому «синіх шведів» та героїчну козацьку сотню примусив битися на стороні коаліції, до складу якої входила ненависна Московщина…
Та чого там про українську справу говорити, коли він виявився настільки безвільним нікчемою, що навіть клятому Івану Неплюєву не помстився за смерть коханої колись Лейли!!! Хоч і присягався собі самому, що не залишить мерзотника безкарним…
