Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 109

Проте які стосунки могли виникнути між татарським гендлярем Ахмедкою та православним священнослужителем?! Настав час для чергового перевтілення. Тож позбувшись на черговому ярмарку і знаменитого лантуха з родзинками, і віслюка, Григорій перевдягнувся так, щоб скидатися на самотнього прочанина. І вже у такому вигляді дістався нарешті Батурина…

* * *

– Благословіть, отче, раба Божого Григорія!

Дочекатися, доки паства розійдеться у справах після вечерні, було доволі просто: парафіян тут явно бракувало.

– Бог благословить, – прорипів старенький священик, перехрестивши незнайомого прочанина, який упав перед ним на коліна. Але тільки-но хотів задати наступне запитання, як гетьманич мовив:

– Отче, скажіть, будьте ласкаві: отець Гаврило – це ви?

– Твоя поведінка, рабе Божий Григорію, тільки й засвідчує, що непомірну твою гординю, якщо ти дозволяєш собі настільки брутально порушувати церковні канони щодо таїнства сповіді…

Та не злякавшись обурення священика, гетьманич вів своє:

– Що поробиш, отче: забув я канони всі до останнього – даруйте!

– А з чого б це тобі їх забувати?

– Бо у далеких землях довелося жити.

– Для прочанина то не велика дивина…

– Мало того – перехрестився я у віру католицьку.

– Що-о-о?! І після такого зізнання, негіднику, ти ще насмілюєшся…

Григорій нарешті відірвав погляд від нефарбованої дерев'яної підлоги, здійняв усміхнене обличчя на старенького священика, який сидів перед ним на грубо збитому стільчику, й мовив:

– Насмілююся, бо якщо отець Гаврило – це ви, то саме вам хочу нині висповідати усі свої гріхи!

– А чому ж саме мені?..

– Бо ви колись охрестили мене, раба Божого Григорія.

Бідолашний батюшка не відповів нічого. Щосили намагаючись удавати смиренність, він лише мовчки дивився на нахабного прочанина очима, сповненими огиди… й нерозуміння водночас! Гетьманич точно знав, що зараз отець Гаврило щосили напружив пам'ять, намагаючись розв'язати непосильну загадку, тож обережно почав:

– Пригадайте часи, коли на місці цього селища була пишна гетьманська резиденція…

Старенький священик відчутно здригнувся.

– У тому давньому, а не у нинішньому жалюгідному Батурині був розкішний собор, зовсім не схожий на цю дерев'яну церковку…

Священик знов здригнувся, а гетьманич зашепотів пристрасно й гарячкувато:

– Отче, уклінно прошу пригадати не по-осінньому холодний день – а саме, п'яте падолиста року тисяча сімсот другого від Різдва Христового. Адже саме тоді, у той морозний день ви, отче, охрестили у батуринському Покровському соборі сина старшого канцеляриста генеральної військової канцелярії Пилипа Орлика і Ганни Орлик, якого нарекли Петром-Григорієм Орликом…

Священикові очі почали стрімко наливатися острахом.

– Хрещеним батьком немовляти був сам ясновельможний козацький гетьман Іван Мазепа, хрещеною матір'ю – Любов Кочубеївна. Пригадали?..

Священик дивився на нього, немовби на вихідця з іншого світу. Відтягувати фінал промови надалі було б надто жорстоко, тож загадковий прочанин мовив:

– Отче, отой Петро-Григорій Орлик, син шляхетного гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика і Ганни Орлик, про якого я спробував нагадати, – це я і є… На підтвердження можу надати особистого листа ніжинського полко…