Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 101
Тимур Литовченко
Щоправда, після блискавично виконаної місії зведення короля на стіл їм, здається, випала не менш унікальна нагода – врятувати чинного монарха. Принаймні від полону – це точно.
А можливо – і від безславної смерті…
Проте поміркувати на подібні теми часу не стало: перед ними вже схрестилися алебарди вартових, які охороняли вхід до королівських палат. Втім, Григорш не розгубився і вигукнув щодуху:
– Звільніть дорогу і негайно: життя Його Королівської Величності Станіслава у небезпеці!!!
Охоронці обмінялися короткими здивованими поглядами, проте алебарди не прибрали. Тоді Орлик мовив спокійніше:
– Мій товариш… – він різко мотнув головою у бік Кароля, – …залишиться тут, а один з вас піде зі мною до Його Величності.
Вартові знов перезирнулися, далі той, що стояв ліворуч від дверей, рішуче мовив:
– Віддайте вашу шаблю, пане!
Гетьманич лише сумно зітхнув.
– І як же ви вчинили, месьє Григоре?
Королева дивилася на нього з непередаваною сумішшю ласкавої теплоти і скорботного жалю. Водночас відчувалося, що Її Величність одночасно прислухається не тільки до слів співбесідника, але й до чогось нечутного нікому іншому, окрім неї. Ще б пак: Марія Аделаїда Савойська вже вкотре була вагітною, і час від часу її біла випещена, з довгими тонкими пальцями рука мимоволі голубила опукле черево…
– Я вчинив так і лише так, як можна було вчинити у даному випадку: віддав шаблю одному з вартових і в супроводі іншого ввійшов до королівських палат вінценосного батька Вашої Королівської Величності. На щастя, Його Королівська Величність Станіслав уже не спав: усівшись за невеличким столиком поблизу каміна, король зосереджено працював над якимись паперами…
– Так-так, батько складав послання до сейму, він мені розповідав, – Марія Аделаїда мимоволі посміхнулася.
– Безумовно, Ваша Королівська Величність чули продовження історії від свого вінценосного батька, – обережно зауважив Григорій, – навіщо ж розпитувати мене?
– Цікаво дізнатися саме про вашу точку зору на події, – знизала плечима королева.
– Що ж, якщо бажаєте почути це саме від мене… Його Королівська Величність Станіслав сприйняв звістку про десант московитів абсолютно стримано і спокійно – чого не скажеш про вартового, який супроводжував мене. Якби розмова не відбувалася у присутності Його Королівської Величності, гадаю, він би знепритомнів від переляку, а так стояв, спершись на свою алебарду, немов п'яний гульвіса – на ту одиноку осику. Він виглядав хвацьким воякою, лише стоячи на варті, тоді як у мить явної небезпеки…
– А мій батько?
– Повторюся: Його Королівська Величність Станіслав був незворушно-спокійним. Дослухавши мій рапорт до кінця, схопив недописані папери, широким жестом жбурнув їх у камін і мовив: «Що ж, пане Орлику, маєте рацію: не варто сидіти у Варшаві! Пропоную невеличку прогулянку на морське узбережжя – там відпочивати краще. Гадаю, ви складете мені компанію?»