Читать «Останній шаман» онлайн - страница 73

— Ти хто такий? — сердито вигукнула нявка, загрозливо підняла п’ястук — і віддразу з бульканням знову зникла під водою.

— Ги-ги-ги! — ще більше звеселився чоловічок, спостерігаючи, як вона борсається у воді, а довкола неї великим риб’ячим міхуром плаває пелена сорочки. Нарешті нявка відчула під ногою камінь, стишила шалене борсання, вирівнялась і почала потроху гребти до берега.

— Ти хто такий? — знову запитала вона, скачучи босими ногами на піску, щоб витрусити воду з вуха.

— Я — водяник.

— Ти чого мене у воду скинув? — уже не так сердито спитала нявка, викручуючи воду з сорочки, яка безсоромно липнула до прозорого тіла.

— А того! — набурмосився водяник. — Уночі до води йдеш — говори не до неї, а до мене! Я тут господар!

— Тю на тебе! — з серцем плюнула нявка, пригадавши, як кумедно ляпала руками й ногами по воді, аби не потонути безславно на самому початку свого неблизького шляху. — Оце так господар гостя стрічає?

— А я що… — знітився одразу водяник. — Та я… — і він умить зник під водою, тільки кола пішли, але вже за хвильку виринув на поверхню, тримаючи гостренькими жовтими зубами велику рибину, яка чинила відчайдушний спротив. Знов заплигнувши на каміння на березі, водяник перехопив рибу руками, аби не так била хвостом і тріпала плавцями, і з гостинною посмішкою простягнув її нявці.

— Тю на тебе ще раз! — махнула рукою нявка. — Ти хіба не знаєш, що нявки риби не їдять?

Водяник знизав плечима, а риба, вирячуючи банькаті очі й плямкаючи круглим ротом, почала помалу випростуватися з його чіпкої долоні. Нявка простягла руку, висмикнула безталанну здобич й кинула в ріку. Риба каменем впала на дно, пройшовши всю товщу води, і зачаїлась поміж затоплених корчів, доки водяник не оговтався. Вода рівнесенько зійшлась у тому місці, де зникла визволена полонянка, не лишаючи й знаку.

— То як мені ще виявити гостинність? — знизав плечима водяник, підскочив на місці, перекинувся через голову й красиво пірнув у воду. За мент його сива борода з’явилася над водою на півдорозі до човнярської станції. Широко вимахуючи руками, він швидко догріб до станції, перекусив зубами тонку металеву линву, за яку крайній човен був прип’ятий до дерев’яного пірсу, і повернувся вже на човні, підгрібаючи руками замість весел. Заки він доплив до берега, з чорного сурдута на дно натекла калюжа, і водяник мерзлякувато підібгав маленькі ноги й ворушив білими пальцями, що між ними здивована нявка запримітила качині перетинки.

— Човном — то за водою, — мовила гостя дещо збентежено, бо знов доводилося відмовляти наполегливому господарю, — а там, де я мешкаю, такої широкої води немає…

— То й біс із тим човном! — радісно вигукнув водяник, ніби тільки й чекав тої відповіді, та закинув човен далеко на берег, аж під саму дамбу. Весла полетіли навздогін. Нявка уявила, як клястиме завтра злий човняр невідомого розбишаку, який човна побив, а одне весло потрощив на тріски.