Читать «Останній шаман» онлайн - страница 71
Наталя Тисовська
Орест підвів очі до старого якутського шаманського бубна, що йому вчора віддали в лікарні і який тепер висів на стіні у вітальні. Людська фігурка, яка піднімалася потемнілою оленячою шкірою з землі на небо, на мить, здалось, озирнулась і підморгнула йому.
— За це вбили мого батька й мою матір, — за хвилину відсторонено мовив Орест. — Але чому?
— Я не знаю, — відгукнулась Ліна. — Локалізація небезпеки, передбачення майбутнього… Яка ціна такого знання для того, хто завжди балансує на межі?.. Посидь, — торкнулась вона рукою Орестового плеча, непомітно для себе переходячи на «ти», — я зараз.
Вона спритно стрибнула з крісла й зникла в напрямку вітальні, а коли виринула з півтемряви за дві хвилини, в руках її були келихи, в яких ледь не по вінця коливалося черлене вино. Відпиваючи на ходу з одного келиха, Ліна протиснулася між ліжком і шафою до письмового столу.
— На, — сказала Ліна, вкладаючи келих Орестові в руку. — Пий і хвилинку не думай ні про що.
Орест перекинув вино одним духом.
— Зрозумій мене, — заговорив він до Ліни по тому, відвертаючись од комп’ютера. — Я не такий, що кину диск у вогонь, бо через нього загинули найближчі мої люди. Тут праця, тут величезна праця мого… батька, — він на мить зашпортнувся на цьому слові, — яка сама по собі має право на існування. Тепер уже — написана — не має права на не-існування! Розумієш мене? Тільки… тільки зараз я цю працю ненавиджу, бо на ній кров. Розумієш? Я очима бачу цю кров, мов вона між рядків на отому білому аркуші проступає!
Ліна гладила Ореста по руці, механічним рухом, сама того не помічаючи, а він говорив дедалі з більшим запалом. Хованець і кошеня, які, перейшовши вслід за Ліною та Орестом у кімнату, тихенько вляглися під вікном, підняли голови й навели на господарів сумні очі. В них плавав місяць — золоті кола на червоному й жовтому тлі.
— І знаєш, — говорив Орест, — я… я ще одне ненавиджу в цьому диску… Ще одне… Ми знайшли його, правда? Тепер ти можеш закінчити свою статтю про видатного вченого, якого жорстоко вбили…
— Ну, — ніяково мовила Ліна, — я журналістка, а це сенсація…
— Ти напишеш цю статтю — і поїдеш звідси. Назавжди поїдеш! А… я… цього… боюсь…
Хованець, збуджений незвичними інтонаціями свого господаря, звівсь і підійшов до Ліни. Він іще раз уважно подивився на Ореста, тоді на його гостю, й обережно примостився коло Ліни, вкладаючи голову їй на ноги. Ліна, яка застигла, перечікуючи дії Хованця, нарешті розслаблено усміхнулась.
— Бачиш, я ніде не поїду! Мене Хованець не пустить…
У двері відчайдушно затарабанили. Хованець підскочив і помчав до виходу, а за ним, як очманілі, помчали Ліна, Орест і кошеня. Коли вони добігли до сіней, Хованець уже відчинив пізньому гостю. На порозі виросла тонка постать Юрасика Булочки.
— Ліно! Ліно! — загукав Юрась, широко, як риба, розтуляючи рота. — Скоро треба їхати! Я, — він намагався відсапатись і тому кожне слово вимовляв із придихом, — щойно з Вальтером Тадейовичем говорив. Тут, зовсім поряд, банду беруть, тільки-но інформація надійшла. Вони з заводу сейф із золотом украли на п’ять тисяч баксів, а їм підставу зробили: золото в них купують менти і зразу братимуть!