Читать «Останній шаман» онлайн - страница 72

Ліна смикнула з гачка зелену дублянку, обриваючи вішалку.

Частина друга

ШЛЯХОМ ШАМАНСЬКИХ СНІВ

Розділ І

УТІКАЧКА

Крізь відчинену кватирку пробивався весняний дух. Темна квартира чіпко тримала нявку за білу пелену сорочки. Дивні, зловісні обриси незвичних предметів лякали нявку так, що малим звірятком тріпотіло серце. Химерне дерево бронзового підсвічника, на чиїх гострих гілочках де-не-де зачепилися напівзгорілі свічки, то спалахувало ясно, то, скуйовджене вітром, майже згасало.

Нявка зіскочила з ліжка, озирнулася на спокійне і сонне жіноче обличчя, яке і не ворухнулося на подушці, на руде — майже червоне у полиску вогню — волосся й одну по одній загасила круглі опецькуваті свічки. Обсмикнувши на собі сорочку, вона крадькома дісталася дверей. Тихо клацнув замок, нявка вислизнула в коридор і причинила важкі металеві двері.

Щоб не розбурхати зморений сном будинок, вона не викликала ліфт, а подріботіла донизу сходами, холодними пальчиками ніг ледь торкаючись бетонної долівки. П’ятнадцять прогонів (чотирнадцять довших і один куценький) — сім поверхів — і нявка вже надворі, вдихає запахи розквітлих за ніч абрикос і весняної ріки, що розлилася широко, підступаючи чи не до підніжжя будинку. Перетнувши двір і обминувши широке подвір’я тихого нічного дитсадочка, вона опинилася на дамбі, постояла мить замислено, а тоді дрібними крочками спустилася до самої води, яка широкою хвилею залила піщану смугу й зазеленілі верби. Звернена обличчям на схід, нявка стала щось шепотіти, а вітер, наставивши велике, як вареник, вухо, дослухався до її слів:

Водичко Уляно, Красная панно! Біжиш, водо, з гір-долин, Із найдальших україн, Розмиваєш береги, Напуваєш берегинь, Очищаєш-освящаєш, Подорожнім приспоряєш, Спрямуй, водо, мої ноги На вірну дорогу!

Заплющивши очі, нявка нашорошила вуха, чи не вчує якого знаку від води. Верби лоскотали її віттям і вплітались у зелені коси, і вона, як ніколи, відчула раптом таку єдність із водою, з деревами, з темним небом, з піском під ногами, що кілька місяців у світлій, привітній, але тісній кам’яниці, здалося, просто наснилися їй.

Нявка розвела руки, ніби зараз попливе за водою світ за очі, запливе далеко-далеко, де грізно б’ється в ламану лінію берега Чорне море, де вона відростить собі лускатий довгий хвіст і зробиться вільною рибиною. Вона замріяно зітхнула, білу пелену сорочки підхопив вітер і потягнув уперед, нявка хитнулася за ним, підштовхувана невідомою силою, незграбно закинула руки — й шубовснулась у зимну ріку.

— Ги-ги-ги! — почулося ззаду неї. Незвична до купання нявка швидко замолотила руками, розсипаючи бризки на всі боки, доки нарешті не спромоглася вистромити голову над водою й розплющити очі. На березі на складених у кружечок камінцях, де ще лишалися сліди спаленої якимись затятими туристами ватри, сидів маленький чоловічок із сивими вусами й цапиною борідкою, з зализаним чубом. З-під чорного сурдута зміївся довгий хвостище. Чоловічок весело гигикав і тицяв пальцем у мокрі зелені нявчині коси, в яких заплуталися вербні котики.