Читать «Останній шаман» онлайн - страница 69

— Я, звісно, нічого не запам’ятала, але ви мені підказуватимете, — мовила Ліна, набираючи собі сім кісточок і викладаючи їх на долоні. — Хто починає?

— Ви, — вигукнув Орест, — звичайно ж, ви!

Ліна подивилася на свої кісточки, хвильку подумала, потім виклала на коричневому полі слово «РОМ».

— Нічого кращого до голови не йде, — вибачилась вона.

— Два плюс один плюс два, — почав рахувати Орест, — дорівнює п’ять. Записуємо.

— А в мене слово з двох боків читається! — як скривджена дитина, вигукнула Ліна. — Хіба бали не подвоюються?

— У правилах не написано…

— А ви точно пам’ятаєте?

— Ні, — швидко заговорив Орест, — я вже правил зовсім не пам’ятаю. Ото як грали з дитинства, так і граємо з того, що в пам’яті лишилося. Тому подвоюємо бали!

І він викреслив цифру п’ять на аркуші паперу, розділеному на дві колонки, де над лівою значилося «Ліна», а над правою — «Орест». Потім він виклав на коричневе поле дві кісточки, дописуючи «ДИМ» до Ліниного «РОМу».

— В мене сім, — повідомив він. — Буква «Д» подвоюється. Добирайте собі кісточок до сімох знову.

Вино, що вже було плюскалося десь на денці келихів, знову заясніло, заграло всіма відтінками червоного, і заясніли Лінині щоки — в масть її вогненним вихрам. Гра продовжувалась, щодалі веселіше, і веселішою ставала математика — з криками, з бійкою за дорогі кісточки — десять балів! це ж скарб! — із висмикуванням папірця одне в одного.

— А у вас сто балів! — вигукнув раптом Орест. — Ви виграли! Ще раз?

— Давай!.. Давайте, — виправилась Ліна, зашарівшись.

— Нічого, мені сподобалось, — усміхнувся Орест, накриваючи коричневе поле для слів кришкою й перевертаючи коробку так, щоб усі кісточки, впавши на кришку, перекинулися догори дриґом — і не треба було б їх руками перевертати.

— Що це? — зненацька спитала Ліна, простягаючи руку до білого конверта, скотчем наклеєного на звороті коробки. Орест обережно поклав коробку на диван, відірвав конверт, покрутив його в руках. Тоді повільно розпечатав його. В конверті лежав комп’ютерний диск, на якому приліплена була наклейка: «Дисертація (ост. варіант)». Підкинувши диск у руці, Орест подивився на нього замислено, тоді підвівся з дивана, подаючи Ліні руку.

— Ходімо.

Вони повз кухню пройшли в маленьку кімнату, де стояла шафа, ліжко, письмовий стіл, а на столі — комп’ютер. Орест увімкнув світло, засунув фіранки.

— Сідайте, — мовив він, запускаючи комп’ютер. — Боюся повірити, що це — саме той диск.

— Саме той диск… — луною повторила за ним Ліна.

Не новий уже комп’ютер довго завантажувався, дзижчав і співав. Заставка «Windows» помалу змінилася ясно-синім тлом — пінним морем, яке підкидало на своїх хвилях старий піратський фрегат. Вітрила були обірвані, і зрозуміло ставало, що виплив фрегат із самого серця бурі, тільки не видно було, чи лишились на ньому люди, чи врятував він хоч одну живу душу.

Нарешті комп’ютер перевірив себе на віруси, й Орест зміг вставити до дисководу золотаве кружальце таємниці.

— Вам страшно? — спитав він Ліну, глянувши на її бліде обличчя, на її з хворобливим блиском очі.