Читать «Останній шаман» онлайн - страница 224

Щезник склав карти на стіл. Його руки лежали на стільниці холодні і спокійні.

— У правди, — ожила нявка, — не може бути жодних інтерпретацій!

— О, ні! — вигукнув щезник. — Не існує правди в абсолютному розумінні. Так само, як не існує непорушного закону, що є добро, а що — зло. Запам’ятай: існує система. Хаос — це система, здатна до самоорганізації. І ніхто не сміє втручатись у порядок хаосу!..

Тим часом опир, картинно обтрусивши від невидимого пороху чорний одяг, повільно посунув на хованця. Той продовжував несамовито гризти мотузку. Міцний нейлон не піддавався, мов надміру жилаве м’ясо.

Опир помалу наблизився, зміряв хованця зневажливим поглядом і легенько копнув у живіт. Від цього буцімто недбалого руху хованець підскочив, хапнув ротом повітря і важко гримнувся додолу. Підібгав коліна, зробив спробу підвестися, але гойднувся й заточився. Нявка так чітко відчувала з ним разом і біль, і запаморочення, що кімната крутнулась у неї перед очима і вона, ледь не втрачаючи свідомість, сперлася на лікті й широко розплющила очі, шукаючи точку, на якій сфокусувати потьмарений зір.

Опир відступив на крок і зверхньо чекав, доки противник збереться з силами. Хованець нарешті спромігся напівсісти на підлозі, а потім метнувся до непритомного господаря й припав зубами до мотузки. В кількох місцях вона вже ледве трималася, якщо йому зараз вдасться її перекусити, якщо вдасться привести до тями людину!..

Другий удар впав хованцеві на голову. Нявка вхопилася за скроню: там пульсувало нестерпно. Хотілося обхопити голову руками й захиститися від ударів — ні, захистити хованця від ударів, але вона була так далеко! Зараз вона підведеться, вона може, руки й ноги слухаються її… зараз вона підведеться й кинеться на опиря. Вдвох вони обов’язково його подолають! Треба метнутися на опиря ззаду в той момент, коли він замахнеться, — він має розгубитись і похитнутися! А потім…

Нявка скулилась у клубок, напружила м’язи. Раз, два… — почала рахувати вона, боячись тої миті, коли вуста її промовлять «три». Два з половиною…

— Тобі не набридло? — байдуже звернувся щезник до опиря. Тоді вказав очима на ціпок, що був притулений до столу, й знову відвернувся.

Два з чвертю…

Опир нахилився, щоб підняти ціпок.

Три!!!

Нявка стрибнула. Одночасно з нею навперейми опиреві рвонув хованець. Рука його здалась у мерехтливому світлі свічок неприродно довгою. Глухий звук від удару деревом об дерево. Те, що було продовженням хованцевої руки, підбило ціпок, і з нього вилетів оскаженілий лилик й учепився нявці в коси. Гострі кігті дряпали шкіру, нявка борсалась, але ніяк не могла скинути його з себе.

Зі щезниковим ціпком же діялося неймовірне. Ще не встиг опир вхопити його, як ціпок намертво приклеївся до чорної довго тіні, яку відкидала хованцева рука. Вони переплелись, і коли опир навалився на хованця, відбираючи ціпок, довга чорна тінь м’яко увійшла в його живіт і вистромилася ззаду.