Читать «Останній шаман» онлайн - страница 226

З квадратної тіні, яку вона тримала в руці, полився струмок, торкнувся тіні непритомної людини. І тоді пролунав ляскіт мотузок, що луснули, людина хитнула головою, розплющила очі й сіла на підлозі. Не до кінця оговтавшись, хованців господар водив напівбожевільним поглядом по підвалу.

Щезник навіть не озирнувся на нього. Похитувався, погляду від Мокуші не відводив. А та стояла навпроти нього точнісінько, як на малюнку на карті: руки схрещені на грудях, усмішка блукає на вустах. Не говорить нічого, але мовчання грізніше за будь-які слова.

А ззовні чуються голоси й кроки. У двері зазирають померлі — всі ті, кого собі нявка уявляла хвилину тому.

Он стоїть покутниця, тримається за шию, з-під пальця їй визирає велика родимка. Покутниця дивиться переляканими очима на хованцевого господаря, а тоді розуміє, що він отямився, що йому вже нічого не загрожує, і обличчя її розцвітає. Зморшки розгладжуються, очі ясніють. Невже це та сама виснажена стара жінка, яку вони бачили позавчора? Та не може бути!

З-за спини її виглядає сивий лікар з добрими очима. На сходинці вище стоять поряд чорнявий, вилицюватий, і його товариш. Всі троє вони, хоч і старші, виглядають точнісінько, як на світлині, що хованців господар забрав собі після батькової смерті. І всі троє вони, навіть вилицюватий, усміхаються.

А надворі дзвонить дзвін, перегукуються нявчині товаришки, сміються і радіють. Такий день сьогодні, такий важливий день! Вулицю заповнює великодня процесія, з усіх боків до неї долучаються русалки, нявки, страдчата, літавці, покутники… Перемовляються нишком, але їхні стишені голоси не можуть приховати радості. Дзвін вдаряє втретє, і нявка знає, що зараз самі собою відімкнуться двері церкви і процесія увіллється всередину…

Щезник, мовби ледве стояв на ногах, гойднувся до Мокуші й простягнув свої вузлуваті пальці. Жагою й ненавистю були вони покручені, чужим болем спотворені. Нявці здалося, що ще мить — і руки щезникові дотягнуться до Мокушиного горла, увіп’ються в білу шкіру, лишать на ній смертельні сліди… А пані з карти — така сама усміхнена, спокійна…

— Ти чого ще й досі тут? — висварила вона нявку з награним обуренням. — Твої товаришки вже в церкві давно!

Нявка підскочила й полетіла до сходів. На порозі вона ще раз озирнулася.

Мокуша підійшла до хованцевого господаря, допомогла йому підвестися й запитала:

— Вам удалося його зберегти?

Той вийняв із-за пазухи бубон із оленячої шкіри і простягнув несподіваній гості.

Мокуша нахилилась, і тоді жовті нігті щезника черкнули її по шиї. Не обертаючи голови, вона простягла вбік праву долоню — і на тій розквітла одна зі свічок, що горіли по кутах. Пані труснула свічкою над щезниковою головою, іскри посипалися на сиве волосся. Зайнялось усе воднораз: волосся, одяг, навіть очі щезникові спалахнули тепер уже не відблисками полум’я, а справжнім гарячим вогнем.