Читать «Останній шаман» онлайн - страница 223

— Ти така добра? — зацікавлено вишкірився щезник.

— Ні… ну… я…

— Прийшла поборотися зі злом?

— Так! — видихнула нявка.

— А що ти знаєш про добро і зло? Як розподіляєш ти: той учинок добрий, а інший — злий? Ти здатна простежити кінцевий вислід кожного діяння, про яке берешся судити?.. Намагання втрутитись у найвищий порядок, у систему — це і є абсолютне зло. Хіба ти не згодна? Навіть мені не дано бачити майбутнє — просто тому, що його ще немає. Є вибір. Не кривитиму душею, я намагаюся людський вибір обмежити — скільки можу. Бо, бачиш, людська маса так організована, що в ній перемагає устремління до істини. А правда (в людській, звісно, інтерпретації) без кривди — то порушений баланс. Хіба ти готова розвалити існуючу систему? Що ж побудуєш ти натомість?..

Пауза зависла в повітрі.

Щезник кинув на стіл карту, з небаченим завзяттям опир побив її. Щезник кинув нову. За хвилю господарі цілком захопилися грою.

До підвалу не долітали звуки з вулиці. Товсті бетонні стіни глушили зовнішні голоси. Нявка слухала моторошну тишу, а натомість чула перешіптування своїх річкових товаришок, які, певно, вже виходять із ріки. Цілих вісім тижнів вони зможуть лишатися на землі, а тоді їм знову треба буде повертатись у воду. Нявка уявляла: крутим узвозом із цвинтаря спускається процесія мерців — попереду священик, а далі тіні зі свічками. Якби хтось із живих побачив таке, збожеволів би на місці! Нявка примислила постаріле обличчя покутниці, її чоловіка — сивого лікаря, його товаришів — одного старенького, що сильно кашляв і говорив важко, а другого чорнокосого, з вилицюватим обличчям, із темними суворими очима. Тричі б’є дзвін. Мерці прямують до церкви, щоб відправити службу на Нявський Великдень. Принишклі потерчата несуть крашанки, набиті клоччям. А коли проспівають треті півні, мерці повернуться кожен до своєї могили…

Нявка випала з реальності. Забула, що сидить у підвалі і не зможе приєднатися до великодньої процесії. Не бачила, що відбувається довкруж неї. У свідомості крутилися слова: «Що ж побудуєш ти натомість?..» Але відповіді на питання вона не знаходила.

І коли зі столу впала карта, а хованець метнувся, щоб підхопити й заховати її, нявка несвідомо, підкоряючись інстинкту, накрила карту пеленою сорочки. І відчула, як приємний холодок пробіг шкірою в тому місці, де карта дотулилилася до тіла.

Упевнившись, що карта — в надійному сховку, хованець не кинув свого наміру дістатися зв’язаного бранця. Нявка з містичним захватом спостерігала, як відважний товариш навколішках просувається вбік. Помалу, поволі, непомітно, наче й не рухається зовсім, але ось уже він проповз метр, ось уже долає другий… За столом захоплено грає у карти той, хто не має сумнівів у власній величі, та якщо комусь удасться розв’язати мотузку і звільнити людину…

Хованець робить іще один непомітний рух, проповзає останній крок на ліктях і впивається зубами в міцний нейлон…

— Тобі допомогти? — не обертаючись, запитав щезник.

Нявка застигла, наче то її впіймали на гарячому. Їй ввижалося, що від потилиці щезника палахкотить синє полум’я, зимні іскри сиплються на холодну долівку. Краєм ока вона бачила, як хованець зіщулився, але монотонний звук свідчив про те, що зуби його швидко-швидко труть мотузку. Хоч би він устиг її перегризти, хоч би він устиг вивільнити бранця!..