Читать «Останній шаман» онлайн - страница 20

— Мам, я зайду завтра по сьомій.

— Так, синку, як завжди. Що тобі зварити?

— Та не знаю. Що-небудь.

Нарешті автобус впустив останніх пасажирів і щільно затулив двері.

Мар’яна ще постояла на зупинці, не хотіла повертатися додому. Мимоволі пригадувала Святослава Пилиповича. Доля! Пройти мордовські табори, повернутися додому, хоч і хворим, хоч і зневіреним, та живим і не калікою, знайти роботу, навіть гараздувати — і загинути наглою смертю, неприродною, невчасною! Замовне вбивство… Кому знадобився головний лікар районної лікарні, в якого зроду не було грошей, який навряд чи знав страшні державні таємниці, який жив самотньо й тихо?..

Чи не так уже й тихо? Активно друкувавсь у західній періодиці, раз у лікарню навіть приїжджав англійський колега, вони довго говорили, сидячи в «Колибі» — тоді єдиному на все містечко пристойному ресторанчику, англієць, прощаючись, щиро тиснув Святославу Пилиповичу долоню й запрошував на конференцію, а той тільки усміхався й відмовчувався…

Мар’яна нарешті ступила на дорогу.

Йшла швидко, похиливши голову, пригадуючи свій останній візит до Святослава Пилиповича. Зненацька праворуч і трохи позаду вчулося гудіння мотору. Мар’яна заціпеніла. Гудіння швидко наростало, але для неї все відбувалося, як у сповільненому кіно. Гудіння увірвалось у вуха диким свистом, на неї дихнуло гарячим запахом бензину й мотору.

Вона трохи повернула голову — й побачила просто перед собою дві круглі фари, вирячені, ніби очі хижого звіра. Джип здоровий, як танк, заступив їй дорогу, ось він уже торкнувся її пальта переплетеними штангами, що ліпилися на його тупому носі. Мар’яну наче обпалив дотик розжареного металу.

Втративши рівновагу, розкинувши руки, вона падала на чорний асфальт повільно, повільно і ніяк не могла діткнутися землі.

Розділ VI

МІСТЕЧКО РЯБОКІНЬ

Ліна сиділа на передньому сидінні поруч із Юрасем Булочкою.

Журналіст, що на сьогодні перекваліфікувався у водія, був одягнений у синю пухову куртку, на каптурі обшиту рудою облізлою лисицею, а на голові в нього красувалася смугаста шапочка з помпоном, виконана в патріотичних синьо-жовтих кольорах, хоча останнім часом Юрась почав про це забувати. Міцно вчепившись у кермо, — не дорога, а місиво, для окозамилювання притрушене свіжим сніжком, який і зараз продовжує осідати лапатими сніжинками на лобове скло, — Юрась Булочка сміливо їхав уперед: права він дістав півроку тому, і за цей час уже раз влетів у «проісшествіє», як зазначив молодий даішник у протоколі, а ще тричі заплатив штрафи за різні дрібні порушення.

Машина в Юрася була знаменита: брудно-білого кольору «копійка», яка дісталася йому від дідуся. Дідусь не їздив на ній уже років із дванадцять, і весь цей час машина простояла в гаражі, і тому, коли Юрась, зі свіженькими правами в кишені, уперше за дванадцять років відчинив навстіж двері гаража, то побачив підсліпуваті очі старої «копійки», яка, здалося, позіхнувши на всю пащеку, показала йому на свої слабі старечі ноги, мовлячи: ніде ми, синку, не поїдемо. Замість шин у «копійки» висіли чотири гумові ганчірочки, які навіть устигли прилипнути до підлоги.