Читать «Останній шаман» онлайн - страница 22

У пошуках готелю Юрась Булочка і Ліна кружляли центром містечка, доки не вперлися фарами в якесь заворушення на дорозі. Юрась сміливо натиснув на клаксон, і Ліна боляче стукнула його кулаком по коліну.

— Зупиняй машину й не сигналь, дурню!

Вона почала хапливо відшпилювати пасок безпеки. Ліна мала добрий нюх на катастрофи, кримінальні розбори, убивства й нахабні пограбування — на все, що могло збільшити продаж газети масовому читачу. І зараз її тонкі ніздрі вчули запах крові, що парувала від дороги. Причепивши за вилогою коміра дублянки майже непомітний мікрофон й запхнувши руку в кишеню, щоб у будь-який момент натиснути на червоний ґудзик на диктофоні, Ліна підскочила до натовпу, що темною масою ворушився на дорозі біля розпростертого тіла немолодої жінки.

Розкинувши руки, жінка лежала на асфальті горілиць, не розплющуючи очей до схилених над нею облич. Шия жінки була неприродно вивернута, з-під шалика визирала велика чорна родимка. Темне пасмо густого волосся вибилося з-під шапки, між бровами застигла стражденна зморшка. Її пальто було вимащене брудним снігом, а на рукаві лишився брудний відбиток — дві смуги. Повіки жінки жалібно здригалися.

Спершу під’їхала «швидка», потім міліція, яка почала розганяти натовп простим питанням: «Ви бачили, як це сталося? Нам потрібен свідок!» Вийнявши з кишені дублянки журналістське посвідчення, Ліна підскочила до представників влади, махнувши Юрасю Булочці: «Фотографуй усе, що зможеш!»

— Доброго вечора! Столична газета «Речовий доказ», — вона помахала посвідченням, де на чорно-білій фотографії їй було ніяк не більше чотирнадцяти років, — ім’я потерпілої?

Розгубившись од шаленого штурму маленької журналістки, недоладний міліціянт, що мав кучму неслухняного волосся й синющі довірливі очі, покірно відповів:

— Мар’яна Богданівна Омелянич.

— Що сталося?

— Де-те-пе, — лаконічно й містко повідомив він.

— Які ушкодження на тілі? — спитала Ліна, не даючи йому передихнути.

— Гематома на голові, здається, поламані ребра.

— Вона помре?

— Звідки мені знати! — не витримав напору знахабнілої журналістки представник влади.

— Свідки є? — Ліна не звернула уваги на його праведне обурення.

— Свідків, як завше, нема, — ядуче відповів той.

Ліна клацнула ґудзиком на диктофоні, не виймаючи руки з кишені, щоб міліціянти не здогадалися, що їхні слова вже закарбовані на віки на скрижалях журналістського знання і скоро стануть надбанням людськості. Джерело інформації не можна було назвати офіційним, а Лінину поведінку етичною, але вона втішала себе тим, що у статті завжди можна розмито зазначити: «Як нам стало відомо з поінформованих джерел…»

Санітари поклали потерпілу на ноші, і на її обличчі на мить ніби майнуло здивування: вже? — а коли білі халати зникли в машині «швидкої», Ліна пхнула Юрася Булочку в бік: