Читать «Останній шаман» онлайн - страница 18

— Ти газету приніс?

Вона не передплачувала газет, але завжди читала ту, що приносив із собою Орест.

— Мам, візьми там, у кишені куртки. Я ще навіть не розгортав.

Мар’яна порилася на вішаку, витягла з куртки вогку газету й розстелила на колінах. І заклякла.

— Що там таке? — вдруге відірвався від дерунів Орест. — Яке ти там страхіття побачила?

— Святослава Пилиповича вбили, — сказала вона чужим голосом.

— Не може бути! Ану, дай газету! — Орест вихопив аркуші з материної руки й розправив на столі.

На першій же сторінці надруковане старезне фото головного лікаря Рябокінської районної лікарні, де йому не більше сорока років, а поряд, у три невеличких колонки, стаття під заголовком «Чергове замовне вбивство». «У ніч із двадцять першого на двадцять друге січня у власному кабінеті в районній лікарні був убитий головний лікар, за фахом — психотерапевт, кандидат медичних наук, автор численних публікацій у вітчизняних і закордонних медичних журналах, Святослав Пилипович Шапка. Обставини з’ясовуються, але, як нам стало відомо з надійних джерел, це убивство має почерк замовного».

— Замовне вбивство? — стенув плечима Орест. — Кому вже аж так Святослав Пилипович міг перейти дорогу? Яка дурниця!

Мар’яна кілька разів розтуляла вуста, ніби щось хотіла сказати, а тоді похоплювалася, та все ж нарешті мовила:

— Таки серце моє щось віщувало…

— Мамо, ти про сни? До чого тут сни?

— Не сни, а сон… — відповіла вона й роззирнулася на всі боки нервово, ніби підозрювала, що за нею хтось спостерігає. — Я тобі скажу. Він не хотів вірити… Мені щоночі снився той самий сон, а одного разу наснився інший. Зовсім інший. Не про мене — про нього…

І вона на півслові замовкла, загасивши погляд, стуливши міцно вуста. Орест почекав, щоб вона сама заговорила, але мати мовчала.

— Мам, то що за сон? — спитав нарешті Орест.

— Сон? А, той сон… Я не дуже пам’ятаю. То я йому розказувала, коли ще добре пам’ятала. Ніби я в лікарні. І він сидить за столом. А потім до кабінету хтось заходить, якісь люди. Щось говорять… погрожують? Не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю, що уві сні так злякалася за нього! Бачиш, яке моє серце: все наперед знає…

Мар’яна замислилася. Орест не знав, який давній зв’язок поєднував його матір зі Святославом Пилиповичем. Коли лікар, відсидівши понад десять років у таборах як в’язень сумління, повернувся додому вісімдесят шостого року, він чомусь прийшов саме до Орестової матері, хоча ніколи їй не писав. Орест не пам’ятав жодного його листа, жодної згадки про нього з материних вуст, він і самого Святослава Пилиповича не пам’ятав, узагалі чи й відав про його існування.

А Мар’яна зустріла колишнього в’язня, мов рідного брата: знайшла йому житло, навіть заплатила за нього, ходила до тодішнього головного лікаря, щоб улаштував Святослава Пилиповича хоч кимсь, хоч у фізіотерапевтичний кабінет, їздила до Києва, щоб придбати йому пристойне пальто й туфлі, бо речі, які той привіз із собою, годилися хіба на городнє опудало.