Читать «Останній шаман» онлайн - страница 190

— А я тут до чого? — стенув плечима Горбань. — Мені щойно збільшили ларьок. Нема за що нарікати. І взагалі — мені півроку лишилося. Ти хочеш, щоб цей термін на пару-трійку років продовжили?

— Штрайкбрехер, — уперше за весь день озвався завше мовчазний Мічилла.

Горбань зачудовано озирнувся: якутським шаманам і такі слова відомі?..

— Як знаєш, — сухо мовив Святослав Шапка, — голодування починаємо з вечері.

Горбань відвернувся.

Все було б добре, але кляту норму навіть йому треба було виконати. До кінця зміни лишалося п’ятдесят хвилин.

Коли в’язні потяглися з робочих місць, Горбань на хвилю затримався. Він був злий на Шапку, на Шкварченка, а найбільше — на Мічиллу, і через це весь час відволікався від роботи й робив усе повільніше, ніж завжди. Йому забракло буквально п’ятьох хвилин, щоб докінчити норму, і через це нервував іще більше. Не хотів собі зізнаватися в тому, що найбільше він хвилювався, як сприймуть його відмову решта в’язнів. Ця трійця — та плювати він на неї хотів! Але з рештою заїдатися не було сенсу. Півроку — це, можна сказати, не термін, але добути його якось треба.

Покидавши нарешті інструменти, він звівся з-за столу й хутко почимчикував до виходу, щоб не дратувати наглядачів. Перед ним виходив Мічилла — ніби навмисне затримався. Горбань з огидою глянув на вузьку спину якута, на його блискуче чорне волосся. Щось було в цьому шамані надлюдське: чи дійсно він бачив долю наперед, як про нього перешіптувалися в’язні? Чи дійсно міг передати своє знання обраному учневі? Слава був його чи то другом, чи то учнем, але чи справді чогось навчився від шамана?

Горбань і сам не міг втриматися й підслуховував оповіді якута, запам’ятовував те, що за інших обставин просто висміяв би, але тут, на зоні, на нього часом накочував дивний настрій: містичний, кінцесвітній, — коли хотілося кричати до надприродних сил, праглося повернути годинникову стрілку назад…

Похиливши плечі, Мічилла сунув до виходу. Перед самими дверима він озирнувся й утупив чорні очі в Горбаня. Той мимоволі здригнувся.

— Штрайкбрехер, — ще раз припечатав Мічилла.

— Та йдіть ви під три чорти! — вилаявся Горбань. — Клятий шаман! Та всі ви — будьте ви прокляті!

Мічилла зупинився, всміхнувся недобре. Мовчав, мов йому заціпило. Від того мовчання ставало ще страшніше. Якут підняв палець, наставив його в груди Горбаневі, одними вустами прошелестів: «Абааси ойун». Мовчки розвернувся і вийшов.

Горбань кинувся до виходу бігом. Груди йому здіймалися він нутряного, незбагненного жаху. Палець, націлений у нього, здавався такою зброєю, від якої ні втекти, ні заховатися.

Перед самим виходом, тягнучись рукою до лутки дверей, він зачепився черевиком за столик, відчув, що втрачає рівновагу, почав падати навзнак. У голові макітрилося, кімната ходила ходором, а перед очима стояло розпливчасте, невловиме обличчя шамана. Його посмішка.

Горбань лапнув рукою повітря. Зачепитися не було за що. Земля тягла донизу. Спиною відчув щось гостре. Подумав: стіл. Хотів утриматись. Але спину прошив біль. В очах потьмарилося. Такого болю просто не буває! Наче спину зламали надвоє…