Читать «Останній шаман» онлайн - страница 189

* * *

— Чого вони напосілися на тебе?

Святослав Шапка відклав стетоскоп і відвернувся од віконця, в яке ще просочувалися останні сонячні промені. В кімнаті за верстатами працювало щонайменше сорок людей, вдягнених однаково — у чорне, казенне.

Той, до кого звертався лікар, знизав плечима. Горбань хотів було втрутитися, ущипливо пояснити, що якби Шапка день у день називав наглядачів катами й нелюдами, і він би не вилазив із буру, як Шурик Шкварченко, але останнім часом не хотілося навіть розмовляти з цією трійцею: Славою, Шуриком і ще одним колоритним персонажем — Мічиллою. От кого б Горбань залюбки відправив до буру, то це Мічиллу! Звідки в цього якута стільки ненависті й презирства? Чим Горбань завинив перед ним?..

— Напиши скаргу, — порадив Святослав Шапка, — на начальника зони. Запишися до нього на прийом.

Шурик Шкварченко усміхнувся.

— А що писати?

— Що тобі прийшов лист, а його не віддають — «умовності в тексті». Що минулого разу черговий склав протокол без будь-яких на те підстав і запроторив тебе до буру… Зрештою, можеш сказати, що тобі вдалося передати лист на радіо «Свобода», тож якщо з тобою щось станеться, начальнику зони це так не минеться…

Шурик махнув рукою.

— Ой, та всі вони прекрасно знають, що ніяких листів на «Свободу» я не передавав.

— Ти не передавав, — стиха буркнув Святослав Шапка, — а я передавав.

— От тебе вони й не чіпатимуть… — гірко промовив Шурик.

Горбань здивувався. Слава передав листа на «Свободу»? Через кого ж? Мабуть, варто цією інформацію поділитися з деким… Тим паче, що сигарети вже кінчаються, а гроші на ларьок він давно витратив.

— А ще ми можемо, — спокійно мовив Слава, — оголосити голодування.

— Ми — це скільки нас? — Шурик Шкварченко і далі не вірив, що є хоч якісь методи боротьби з табірною сваволею.

— Ми — це всі. Хочеш, я просто зараз спитаю, скільки людей готові приєднатися до голодування? Ти будеш здивований…

Святослав Шапка підвівся зі свого стільця та зробив кілька кроків до сусіднього столу. Там він нахилився, зробив вигляд, ніби його хвилює замотана брудним бинтом рука в’язня, і швидко заговорив. Співбесідник кивнув. Хвилин двадцять пішло на те, щоб уся кімната знала про намір лікаря Шапки оголосити голодування на підтримку отого худющого, з запалими очима в’язня, який уміє оповідати дивовижні українські казки.

Горбань виявився останнім у шерезі оповіщених. Він і не сумнівався в тому: до нього з недавнього часу все зверталися останнім. Те й на краще: він їм дещо зіпсує прекрасний, узгоджений план.

— Ти з нами? — спитав Слава.

— Чого б то? — Горбань вдав чемне здивування.

— Якщо Шурик іще раз десять днів просидить у бурі, — знехотя пояснив Слава, — у нього можуть відмовити нирки. Це я тобі як лікар кажу.

— Невже психіатри аж так добре знаються на людських нутрощах? — посміхнувся Горбань. — Я завжди вірив, що радянська медична освіта — найкраща в світі…

— Пане Володимире, — Святослав Шапка, як завше у неприємних для нього ситуаціях, перейшов на «ви», — я вас по-людському прошу. Від вечері відмовляться всі. Ви розумієте це? Ми оголошуємо загальне голодування…