Читать «Останній шаман» онлайн - страница 188

Був би я шаманом, подумав злостиво Горбань, то вже точно не вибрав би стати айи ойун… І йому чомусь щемко закортіло, щоб ті троє, яких він останнім часом ненавидів дедалі більше, знову взяли його до себе в компанію. І щоб Мічилла навчив його не відчувати страху…

У цей мент Горбань краєм ока побачив найдивніше: якут підняв з долівки гілку, на якій ледве вистрелили листочки й одразу мали зів’яти, в правій руці його зблиснуло лезо заточки (цього не може бути!!!), Мічилла вправно обчухрав кору, змів її на купу — буде на чому зварити чаю, почав помалу обтесувати гілку, щоб із круглої стала пласкою. Закінчивши, він заткнув в умивальнику дірку, набрав на денце води — і вкинув дерево у воду. Горбань не витримав і звівся на ліктях, щоб бачити умивальник.

Мічилла стояв із заплющеними повіками й притупував, плескав у долоні. Свіже дерево біліло з-під води, а шаман притримував кінці, гнув їх, щоб гілка не вискакувала з умивальника. Далі він зі свого шкіряного мішка, де нічого не було — тільки пара білизни запасена, одним рухом вирізав круг шкіри. Дерев’яний обруч він витер дбайливо і, знову заплющивши очі, почав помалу згинати. Дерево гнулося легко, як лоза, і коли кінці його зійшлися в руках шамана білим кільцем, Мічилла вклав його в долоню сивому хворому в’язню.

Слава розплющив широко очі, сів на нарах; не марив уже, а міцно тримав кільце, щоб не розійшлися кінці, і рішуче дивився на якута. І тоді Мічилла скріпив краї дерева грубою ниткою, примостив рамку на простелену на нарах шкіру й загорнув краї.

Слава зліз із нар і, не відриваючи погляду від шаманових очей, натягнув шкіру. Мічилла пришив її до обода так швидко, що Горбань не встиг не тільки збагнути, звідки могла взятися циганська голка в бараку, а не помітив той момент, коли Слава відпустив натягнену шкіру, бо вона не лишень була пришита, а й краї її виявилися стягненими на жилку.

Тоді Мічилла ниткою скрутив два необчухраних шматки гілки, що лишилися, у хрестовину і вставив ту всередину рамки. Держак зробив, подумав Горбань, але для чого?..

Мічилла проколов власну пучку голкою, обернув шкіряний круг на лицьовий бік і пальцем провів кілька рисок. Горбань побачив, як під пальцем проступають обриси дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо.

І тоді він не витримав. Підскочив до бляшаних дверей бараку, загупав у лункий метал ногами і заволав:

— Відчиніть! Відчиніть! У нього голка! У нього заточка!

В приміщенні опинилося двоє наглядачів, скільки тривав шмон, він не годен був би сказати, наглядачі сердилися, що нічого не можуть знайти, присікалися до Горбаня, та він мовчав — слова не був здатний вимовити й тільки силився показати їм пальцем на стіну, але руки не слухалися його.

Наглядачі, нічого не виявивши, люто бахнули дверима й пішли, обіцяючи всім щонайменше десять днів буру, а він так і стояв посеред бараку й дивився на стіну, де на вбитому у дерево лезі з крихітним держалом розгойдувався шаманський бубон з оленячої шкіри.