Читать «Останній шаман» онлайн - страница 147
Наталя Тисовська
Відьма в рожевому светрі підморгнула й попливла з палати, поправляючи на собі зібганий коротенький білий халат, з-під якого визирали смагляві литки. Чорні коси з упалої корони зміїлися слідом і легенько шипіли на Юрася. Радіо на підвіконні хрипким голосом заспівало розпачливо:
Ключик зблискував таємничою літерою. Юрасик на мить заплющив очі й побачив: книжкова шафа, стос візиток, він бере одну до рук, на візитці праворуч логотип — гачечок і довга паличка зліва…
— Я згадав цю букву! Я згадав! Не розумію, як ми не здогадалися раніше: це ж «мю» із грецього алфавіту. Ми ж у школі вчили! Нею щось таке позначається… Щось у фізиці… Чи то «мікро», чи то… І ще є фірма така, в неї «m» за логотип. Ну я й бевзь!..
— Далі! — страшним голосом вигукнув Валерій Нечипоренко.
— У мене є візитка, — сказав Юрась Булочка. — Але як же я так пошивсь у дурні! І головне, від самого початку знав, що воно щось таке напрочуд рідне!.. І я навіть телефон пам’ятаю… зараз, зараз… Чотири — три — чотири — вісім — дев’ять…
Ліна наосліп простягнула руку до тумбочки, помацала й дістала роздовбаний мобільний телефон. Знявши блокування клавіатури, вона вручила телефон Юрасикові. Але він не встиг подзвонити.
Двері розчинилися так рвучко, що ручка тріснулась об стіну і стіна загула. До палати зазирнула розкуйовджена голова. Сині-сині очі гляділи жалісливо.
— Я запізнився? — вигукнув Марадона розчаровано. — Не може бути! Я таки запізнився!
Розділ XVIII
УСІ КРАПКИ НАД «і»
— Бачив дошку оголошень? — загадково спитав Марадона і примружив око. Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший заперечливо похитав головою. Марадона не стримав посмішки: — То ходи подивишся.
Валерій Нечипоренко піднявся сходами на один прогін і почав читати свіже оголошення. «…За блискучо проведену операцію з затримання особливо небезпечних злочинців, які 14 квітня 2003 року втекли з СІЗО Рябокінського районного УМВС України, нагороджується майор Нечипоренко Валерій Миколайович премією в розмірі 110 грн з занесенням у трудову книжку…»
— Але ж це мій дядько! — скрикнув Валерій Нечипоренко й узявся червоними плямами. — Але ж то я…
Марадона знизав плечима і скорчив співчутливе обличчя: така планида… Його начальник через три сходинки злетів нагору й заскочив у відомий йому кабінет, навіть не постукавши. Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, який, ніде правди діти, саме збирався розгорнути сніданок, що йому вдома дбайливо запакувала дружина, бо ж велика годинникова стрілка невпинно наближалася до відмітки «12», а мала вже давно стояла на потрібній — саме обідній — годині, здригнувся й упустив бутерброд собі на коліна.
— Ти чого мене лякаєш? — гаркнув він, але швидко опанував себе. — їстимеш?
— Ні, дякую, — захекано вимовив Валерій Нечипоренко. — Стрийку, ти об’яву читав?
Валерій Миколайович невдоволено скривився.
— Читав. І навіть у наказі хотів був розписатися…
Племінник задихав ще швидше, в грудях йому захарчало.