Читать «Останній шаман» онлайн - страница 148

— …премія-бо мені не завадила б, — Валерій Миколайович підморгнув, — але ти ж знаєш мою натуру: чесність колись мене зі світу зведе. Не розписався, й навіть рапорт подав, що сталася прикра помилка, тож, панове-товариші, виправляйте, не губіть мені племінника, он як він ворохобиться, зараз у бійку полізе…

Валерій Нечипоренко-молодший ображено зиркнув на дядька: жартівливий тон у такій ситуації здався йому вкрай недоречним. Він болісно переживав усяку несправедливість, а на його віку завдяки тезкові-дядьку довелось постраждати не раз і не два.

У цей момент у дверях намалювалася розвихрена особа, яка допіру спромоглася наздогнати начальника. Марадона покліпав синіми очима й усміхнувся до майора Нечипоренка.

— Валерію Миколайовичу, виставляйте пляшку. Таку премію не можна не обмити, — і він підморгнув у бік Нечипоренка-молодшого.

— А тобі, Марадоно, — промуркотів повногубий молодий міліціянт улесливо, — я щойно дізнався, оголошено догану за спізнення на важливу операцію…

Марадона крутнувся і зник із прорізу дверей. Нечипоренко-молодший щез услід за ним, а Валерій Миколайович, позіхнувши полегшено, почав розвивати бутерброд і відгадувати, з чим він буде: з ковбасою чи з шинкою…

Коли Марадона розтанув у кінці коридору, Валерій Нечипоренко-молодший тихенько зайшов до свого кабінету, замкнувся зсередини на ключ і почав набирати номер на старому дисковому телефоні. Вісімка довго не з’єднувалася, та ось нарешті йому вдалося пробитись, і він тихо заговорив у трубку, раз у раз озираючись, мов за ним могли слідкувати.

— Доброго дня. Вальтере Тадейовичу, ви? Нечипоренко турбує… О, дякую, дякую!.. Ваша журналістка майже оговталася, сьогодні ще з лікарні не випишуть, бо п’ятниця, тож десь у вівторок уже має вийти… Ні, я з нею про все домовився. Вона знає подробиці, але на джерело посилатися не буде. Ну, ви ж розумієте… Ага, і хлопчина ваш дуже допоміг. Кмітливий хлопчина і сміливий… Але я маю до вас іншу справу. У нас тут є сирітський притулок, із якого діти втікають пачками. Треба б написати, що в тому сиротинці й до чого…

* * *

«Містечко Рябокінь світилося абрикосовим цвітом. Він був усюди: зсипався з дерев просто на дорогу, ховавсь у розімлілих на сонці садках, злітав від шпаркого подуву вітру й осідав на землю. Двічі лунко озвався пістолет у хірургічному відділенні районної лікарні, а ще — важке гупання тіла об підлогу, яке завше можна було почути, коли за діло бралися наші доблесні міліціянти. Ліворуч і праворуч покрикуючи: „Руки вгору!“ і „Стрілятиму!“ — міліціянти влетіли до палати, розкидали злочинців навсібіч і відступили хіба під тиском лікарів у білих халатах — неохоче, все ще розмахуючи пістолетами й погрожуючи непритомним бандитам найстрашнішими карами на їхні грішні голови; спершу згубились у дзвоні медичних склянок і банок захриплі голоси міліціянтів, потім зникли за дверима палати сині строї, які вельми пасували до фарби на стінах, й останнім вивітрився запах мастила, що ним змащують зброю…»

— Юрасику! Ти теж вирішив написати для колонки «Українські химери»? Ой не можу! Я просто помру зі сміху! Першу премію треба зразу давати! Ой рятуйте мене! — Ліна здригалася від реготу, з очей її котилися сльози, вона хотіла ще щось говорити, але не могла. Юрась Булочка вдоволено посміхнувся. Щоб Ліна не бачила його пихатого виду, він повернувся до вікна — й укляк.