Читать «Останній шаман» онлайн - страница 145

Час просипався крізь дірочку у часомірі, і часу ставало дедалі менше. Юрась Булочка у самих кінчиках пальців мав оце відчуття: час вислизає, час утікає від нього! Водою крізь пальці проливається, і шкіра миттєво сохне, і вже сліду нема, ні краплиночки! І тоді крізь товщу ватних думок прорвалася чарівна мелодія.

— Ну, ваше згори, — Лінин миролюбний голос дзвенить-дзюркоче, — тільки не стріляйте, «їжака» ми вам віддамо — за одну відповідь: для чого він призначений?

Гість із пістолетом, балакучіший за свого суворого товариша, з довірливою посмішкою повернувся до Ліни й промовив:

— Не питай, звідки нам знати? Нам наказують, ми виконуємо. Сказали принести — приносимо. Хіба нам хтось пояснює? Не цінують, не цінують виконавців!..

Червонопикий злочинець голосно й фальшиво схлипнув і втерся рукавом. Юрасик виринув із-під ліжка з дивним «їжаком» у долоні. З жалем глянув він на незрозумілий прилад: ніколи вже не дізнатися, для чого він призначений… Ох-ох… Як дико закінчується дика історія!..

— Ну, давай, давай, — поквапив його балакучий у чорному пальті.

Журналіст уже простягнув руку — і спалахом у мозку сяйнула неймовірна, проте страшна здогадка: зайві свідки! Вони всі — зайві свідки! І напівпритомна Ліна — теж… Тільки-но він оддасть оцю штукенцію… А якщо він зараз не віддасть, заберуть силою, силою заберуть! А потім, потім…

Кепські справи, — паралельно з Юрасем міркував Орест. Але як вони планують вшитися? Ще чотири хвилини — і кінець тихій годині. Задзеленчать тривожні дзвоники по всій лікарні, засоваються люди. Знуджені хворі на кожне нове обличчя голодні, добре запам’ятають! Що ж ці двоє собі думають?..

Балакучому набридло чекати, і він узявся за невідомий прилад, але переляканий журналіст міцно стискав п’ястук і не випускав знахідку. Зловмисник смикнув. Судомою звело Юрасикові пальці: захочеш — не розігнеш! Пістолет задерся роздратовано. Юрась гупнувся на коліна, пригинаючи голову, й поповз під ліжко, а рука тримала «їжака» — аж побіліла.

— Вельми, вельми нерозумно, — зненацька мовив глухо мовчазний товариш того, що з пістолетом, і насунувся на Юрасика, дихнув йому в обличчя кровожерливим духом хижака. — Руку відпусти.

Юрась Булочка крутнув головою.

— Відпусти руку, прилад зіпсуєш.

Балакучий легенько вдарив його пістолетом у скроню, від чого Юрасик зіпнув повітря, розкинув руки й розпластався на підлозі. Орест кинувся навперейми, щоб підхопити Юрася, і відчув на потилиці тверде, металеве, але болю не було, тільки відразу зацебеніла кров. Ще один удар — носаком важкого черевика у незахищений живіт, — і Орест хекнув і почав падати.

Нога підвернулася, зачепилася за чорний черевик — високий, з міцною шнурівкою, потягла за собою. Балакучий у чорному пальті, не втримавши рівновагу, заточився.

Постріл ляснув у хірургічному відділенні, приспаному тихою годиною. І миттєво в коридорі зачулися крики, біганина, загупали двері, десь дзенькнуло, розбиваючись, скло, десь із металевим «брязь» упало відро води, і хтось, послизнувшись у калюжі, загуркотів і поїхав уздовж довгого коридору. Двері до небезпечної палати розчахнулися, на порозі виросла гнучка постать медсестри у рожевому светрі, яка чомусь видалася присутнім удвічі вищою за нормальний людський зріст.