Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 254

— Без пам’яті? Адам? Господи, але ж…

Немов крізь важку завісу Анна ще змогла почути, як скрикнула Тереза, тоді як почала щось розпитувати в покоївки, але сама вже не слухала нічого. Кинулася в передпокій і, забувши про шубу та капелюшок, вискочила на вулицю в самій сукні.

Не очікуючи, коли приготують сани, спочатку бігла по напівтемній вулиці, тоді, зауваживши вільний фіакр, заскочила в нього.

— Швидко. Я покажу…

Насилу стримуючи нервове тремтіння в руках, Анна розплатилася з візником, зіскочила на землю і, підхопивши спідниці, кинулася в будинок.

При ґанку послизнулася, ледь не впала, але затрималася за поручні при сходах. Та що ж це таке?

З силою штовхнувши вхідні двері, Анна завмерла. У ніс вдарив різкий запах ліків і зупинив при порозі.

Переводячи подих, вона прислухалася до того, що діється в будинку, і почула приглушені голоси за дверима кабінету. Може, Адаму краще? О Боже, тільки б краще… Не мала сили подолати ці кілька останніх кроків і зупинилася за крок від кабінету. Та що ж це таке? Як відчинити ці трикляті двері?

Несподівано двері кабінету відчинилися самі, і назустріч Анні вийшов незнайомий чоловік. Лікар?

— Пані мусить бути сильною…

Дивилася на нього широко розплющеними очима і не хотіла розуміти того, що читала в погляді.

— Що з ним? — крикнула і сама не зрозуміла, що кричить. — Що сталось?

Злякано замовкла. Боже, чому хтось так страшно кричить у них вдома.

Притиснулася плечима до стіни і завмерла. Боже, невже це вона сама так голосно кричить?

До неї заговорили, але Анна не змогла зрозуміти змісту фраз. Слова не доходили до неї, губились у невиразному гулі голосів, кришилися на окремі звуки, проходили повз свідомість. Ні, звичайно, ні. Такого не могло статися. Адам не помер. Вони самі не розуміють, що кажуть. Це помилка.

Відштовхнула когось з дороги, ступила в прочинені двері кабінету. Зупинилася. Не бачила нікого, окрім Адама. Ні, звичайно, ні. Відразу зрозуміло, що він лише знепритомнів.

Вклякнувши на коліна, Анна притиснулася губами до його руки і знов не повірила в те, що відчула. Ні, рука майже тепла. Він лише змерз. Тут надто холодно. Вони просто не зрозуміли нічого.

Підвівши голову, Анна глянула кудись у вікно. Сьогодні вдень світило таке яскраве сонце, а зараз так холодно. Сонце і зимно. Так не буває. В світі щось перевернулося.

— Так яскраво світить сонце, а зимно, — говорила, проте сама не чула, не сприймала і не розуміла того, що каже. — Так не буває. Треба запалити камін і п’єци… Адам ще не прокинувся? Я ж пам’ятаю.

Несподівана тиша привернула увагу Анни, і вона замовкла. Ніхто навіть не перешіптувався. Чому всі так здивовано дивляться на неї? Уже й не пам’ятала, не розуміла і не сприймала того, що тільки-но сказала.

Знов нахилившись до руки Адама, заплющила очі й в якусь мить раптом зловила себе на чітко усвідомленій думці, що кудись провалюється. Майже фізично відчувала, як щось страшне, незрозуміле, важке, безпросвітне тягне її в себе, не відпускає, не дає дихнути, навалюється, як темрява, як безнадія, як пустка, а вона ніяк не може виборсатися — грузне, грузне, грузне — по самі вінця, вже й нічого, окрім пустки, довкола немає.