Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 255

Страх самозбереження привів Анну до тями. А Адам? Там немає Адама. Притулилася щокою до його руки і знов заплющила очі. Ні, вона не може його втратити. Вона просто нікому його не віддасть. Реальність якось дивно викривилася в її уяві, і Анна ніби дивилася на все збоку. Дивилась і не вірила, що це відбувається з нею насправді. Напевно, вона просто бачить сон. Якийсь дуже дурний, дивний і химерний сон.

Навіть не пручалася, коли хтось допоміг їй встати. Хто допоміг? Не змогла ні зрозуміти, ані впізнати того, хто це зробив. Чому тут стільки людей? Що вони роблять у їхньому з Адамом будинку? Що тут взагалі відбувається? Про що її запитують? Їй щось сказали? Довго не могла второпати суть того, що кажуть. Здається, щось про хворе серце Адама. Про раптовий серцевий напад. Про неможливість його врятувати. Ще щось. Нічого не змогла сказати у відповідь. Дивилася на людей довкола себе і знов не розуміла, що їй кажуть. Врешті, їй накрапали якихось ліків на воду і вклали до рук склянку.

Цокаючи зубами об її край, Анна слухняно випила ліки і знову вклякнула на коліна перед Адамом. Хотілося просто сидіти поряд, тримати його за руку — так просто, так добре, так, як колись… Знов нічого не усвідомлювала, не розуміла, не чула. Вони ж не заберуть його у неї?

У якийсь момент з’явилася Тереза, але Анна не зрозуміла, хто і навіщо прийшов. Дивилася на неї, як на чужу, і мовчала. Врешті впізнала, проте нічого сказати не змогла. Дивилась, як Тереза плаче, щось комусь розповідає, наказує щось робити, а сама не могла ані рухатись, ані говорити. Що взагалі роблять тут ці люди? Майже заздрила їм усім. Вони можуть плакати, говорити, кудись йти, а у ній не залишилося нічого, окрім пустки та болю, який рвався назовні, коловся на скалки, впивався ними в серце, лунав у голові, розтинав скроні, але ніяк не міг прорватися назовні.

Підійшла Тереза, щось сказала, але Анна дивилася на неї широко розплющеними сухими очима і нічого не розуміла. Зміст слів знов не доходив до її свідомості. Танув десь на півдорозі до розуміння і долинав до слуху лише окремими розрізненими словами та фразами. Фразами настільки дивними та химерними, що жодного сенсу в них Анна вловити не могла.

Якась жінка нахилилася до Терези і щось тихенько прошепотіла тій на вухо. Тереза здивовано звела брови і занепокоєно глянула на Анну.

— Нехай Бог милує від такого.

Застережним жестом зупинивши чоловіка, який хотів допомогти Анні підвестися, Тереза сама нахилилася до неї і легенько взяла під руку.

— Ходи зі мною, дитино, — говорила дуже обережно, м’яко, так, як говорять із важкохворою людиною. — Мушу щось тобі сказати. Не бійся, зараз повернешся до нього.

Анна насилу відірвала погляд від Адама. Куди і навіщо тягне її ця жінка? Що хоче? Навіщо взагалі кудись йти? Навіщо рухатись, говорити, йти? Невже не можна дати їй спокій? Дозволити сидіти тут, не чіпати, не шарпати.

— Анно, ти чуєш, що я кажу? — Тереза примусила її підвестися і піти до іншого покою. — Ти розумієш, що діється?