Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 256

Та не відповіла. Дивилася довкола себе сухими очима, але розуміння чи болю в її погляді Тереза не бачила.

— Матка Боска, та що ж ти, дитино, з собою робиш? Ще того нам бракувало.

Тереза щільно причинила за собою двері, повернулася до Анни, якось аж надто жалісно глянула і раптом заліпила їй ляпас. Тоді ще раз, і ще.

Нічого не зрозумівши, Анна навіть не боронилась, лише машинально притулила долоню до щоки і раптом відчула, як на неї враз щось завалюється зі страшним тріском, і аж задихнулася від гострого нападу відчаю.

— Адам помер, — дивилася вже цілком осмисленим поглядом на Терезу. — Ви бачили? Він помер. Ви бачили? Бачили? Адам там.

Відчай охоплював її всю, вивертав душу, не дозволяв ані вдихнути, ані видихнути, впивався в серце пронизливим болем, ставав нестерпним і врешті розрісся до таких розмірів, що Анна вже не змогла нічого з ним зробити.

Несподівано для самої себе розплакалась. Плакала голосно, не стримуючись, тремтячими руками розмазуючи сльози по щоках. Плакала з відчаю, з безнадії, від несправедливості того, що сталося, і ще тому, що вже розуміла: ради на таке нема.

— Усе, дитино. Усе. — Тереза обійняла її за плечі й теж заплакала. — Бачиш, ніхто ж не сподівався… Мусимо пережити… Тільки не лякай усіх, як щойно.

Анна кивнула, але нічого відповісти вже не зуміла. Нарешті плакала і не могла ані стриматись, ані зупинитися.

Тереза ледь відступила. Ні, Анна не виглядає на таку, що втратила глузд. Принаймні, зараз уже не виглядала. Може, обійдеться?

Дозволивши Анні виплакатись аж до знемоги, Тереза довший час із підозрою подивлялася на неї. Серйозно остерігалась якогось невмотивованого вчинку чи прояву божевілля з її боку, проте незабаром переконалась, що помилилася. Анна поводилася цілком адекватно. Робила те, що мусила робити, вдягнула те, що вимагала традиція, говорила те, що від неї сподівалися почути, не чинила жодних перешкод тому, що робилось у помешканні, не влаштовувала демонстративних сцен розпачу, лише іноді тихенько плакала, але таке нікого не дивувало. Загалом вона поводилася так, як будь-яка інша жінка, що втратила чоловіка, якого дуже сильно любила. Нічого особливого чи такого, чого б не зрозуміли.

Анні співчували, намагалися розрадити, втішити, але сама вона не відчувала в тому жодної потреби. Була заглиблена у своє горе і намагалася не зрадити його перед сторонніми. Подумки просила в Бога вибачення за гріх розпачу, проте здолати його в собі не могла. Напади безнадії були настільки нестерпними, що іноді їй здавалося, що вона не витримає їх лише тому, що людина не може витримати такого гострого болю і не збожеволіти від нього. Коли напад минався — вона знов могла бачити, чути, говорити. З тупим болем і пусткою на серці можна було кудись йти, щось комусь говорити, вирішувати якісь нагальні проблеми, робити те, що вимагала традиція чи релігія, навіть думати могла цілком логічно.

Дітей забрала до себе Тереза, бо тепер Анна не могла нормально про них подбати. Усі ці дні майже не спала і взагалі нічого не їла, проте робила те, що мусила робити, йшла туди, куди треба було йти, залагоджувала те, що повинна залагодити вдова ще до похорону, хоча насправді могла жити лише поряд із Адамом і бачила тільки його. Довго сиділа поряд, вдивлялася в обличчя, проте все одно не могла повірити в реальність смерті чоловіка. Невже все минулося, нічого не повернеш, не зміниш, не переживеш наново? Усе дуже просто, а тому ще страшніше, аніж якби в тому було щось виняткове. Людина рухалася, говорила, мала якісь плани, чогось прагнула, щось відчувала, раділа, сумувала, але в одну мить все обірвалось, і вже нічого не треба, і нічого не забереш із собою в могилу.