Читать «Мелодія кави у тональності кардамону» онлайн - страница 220

— Звоювали? І нехай. То далеко… А в нас тут щось серйозне чи знов трохи потовчуться і заспокояться?

— А Бог їх знає.

Зрозумівши, що нічого певного не дізнається, Анна й зовсім упала духом. Адам знав, що йти в середмістя небезпечно. Знав — і навмисно пішов туди. Як усі чоловіки, навіть не подумав, що хтось переживатиме. Сам собі цар і бог. Пішов, бо так йому захотілося, бо таким йому уявлявся обов’язок. Хоч би словом прохопився.

Не витримавши нервового напруження, Анна розплакалася. Знала б, чим все це обернеться, нізащо б не погодилася приїхати сюди. До року їй тут взагалі не місце. Не знати, чим усе це тепер завершиться. Може, розплатою?

Здивовано глянувши на Анну, Зоня промовчала. Підняла з підлоги Елю, понесла на ліжко перевдягати, тоді спробувала забавити. За якийсь час не витримала й озирнулася на Анну.

— Не плачте. Пан Адам — чоловік не дурний. Певно, зараз у когось з родини. Може, у сестри. Побачите, до вечора прийде.

Здивовано звівши очі, Анна кивнула. Напевно, так воно й є. Адам не військовий, не в національній гвардії, окрім того, ніколи серйозно не захоплювався політикою. Принаймні, вона нічого про таке не чула. Усе в розумних межах.

Витерши сльози зі щік тильним боком долоні, Анна спробувала заспокоїтися. Адам такої поведінки не схвалив би, а Тереза взагалі сказала б, що вона не вміє панувати над своїми емоціями. Для жінки з доброго товариства це неприйнятно.

Анна сіла на ліжко біля Елі. Напад паніки потроху минав, а страх за життя Адама заховався вглиб і вже не проривався назовні сльозами, лише муляв глухим болем і не дозволяв зосередитися на чомусь іншому, окрім бажання негайно побачитися з Адамом.

Мимоволі зайнявшись буденними справами, Анна, проте, думками була далеко від того, що робила. Напружено прислухалася до кожного звуку знадвору, підходила до вікна і визирала на вулицю. Намагалася не надто нервувати, проте трималася лише вірою у те, що незабаром побачить Адама.

Несподіване відновлення обстрілу середмістя примусило її налякано смикнутись і випустити з рук пелюшку, яку вона саме розстеляла на ліжку. Знов обстріл? Але чому? Як?

Анна кинулася до вікна. На небі з’явився стовп темного диму і чітко виділився на тлі ясного неба. Десь у середмісті пожежа? Горить чиясь кам’яниця? Може, урядові бюра чи бюро Ради Народової? Господи, та що ж воно таке? Дивилася наляканими очима на те, як на небі з’являється ще один стовп диму, і не могла повірити власним очам. Це вже не просто шум і гуркіт, а важка артилерія. Від неї неможливо врятуватись, а руйнувань не уникнути. Чогось такого не очікувала. Це катастрофа.

Притиснувши долоню до рота, дивилася на пожежу середмістя і насилу стримувала в собі розпач. Та що ж це таке? Це ж не війна і не поле бою. Там звичайні люди — її сусіди та знайомі. Там теж маленькі діти. Господи, навіщо Адам пішов з дому? Невже не знав, чим усе це обернеться? Як завжди, найдужче постраждають звичайні люди. Хоч би з ним нічого не сталося.